Валявський зрозумів усе. Стояв, схрестивши руки на грудях, з відсутнім поглядом, наче був десь далеко й бачив не обличчя катів, а щось зовсім інше.
Лакута підійшов до Валявського на крок, наставив автомат.
— Що скажете на прощання, професоре? — запитав, дивлячись пильно: невже в ці останні секунди не побачить жаху, смертельної туги в очах приреченого?
Валявський звів на нього очі, спокійні очі мудрої літньої людини, й відповів розважливо, ніби виважив усі слова й був певен у їхній вагомості:
— Мені навіть плюнути на вас, пане колишній студенте, не хочеться…
Лакута здригнувся й натиснув на гашетку. Побачив, як відкинулася голова професора, інстинктивно відступив на крок, — щось бризнуло йому на обличчя, обтерся рукавом, дивуючись, звідки на ньому кров.
Максим дивився на Зіновія Лакуту.
«Постарів, — відзначив, — та, певно, не від переживань — криваві видіння не сняться йому».
Що ж, доля змилостивилася над Лакутою. Деякі з його товаришів загинули від партизанських куль, інші полягли під Бродами, коли Радянська Армія розгромила есесівську дивізію «Галичина», до складу якої ввійшло чимало колишніх нахтігалівців, треті наклали головою в бандах УПА…
А пан Зіновій Лакута стоїть посеред номера розкішного готелю «Регіна-Паласт», і ноги його тонуть у м’якому килимі.
Рутковський ледве утримався від іронічної посмішки. Був певен, що готель найнято на добу, а то й менше, на кілька годин, щоб справити враження, морально вплинути на нього, Максима Рутковського.
Така показуха взагалі в стилі бандерівців. Старий піжон Ярослав Стецько полюбляє модні смокінги, лаковані туфлі й краватки-метелики, напускає туману, зупиняючись зі своєю Мухою у фешенебельних готелях, не за свій рахунок, звичайно. І Лакута йде слідами шефа: краватка-метелик, розкішний, не по кишені номер, цікаво, навіщо весь цей маскарад?
Лакута відступив, запрошуючи Рутковського сідати.
— Щасливий познайомитися з новим поповненням української еміграції, — мовив чемно, але стримано. Махнув рукою Луцькій, і та вийшла з кабінету, причинивши за собою двері.
Лакута сів у крісло навпроти Рутковського. Помовчав трохи, відверто вивчаючи Максима.
Видно, перше враження було позитивне, бо вільніше відкинувся на спинку крісла й почав без будь-якого вступу:
— Маю деякі пропозиції для керівництва радіо «Свобода» й хотів би через шановного пана довести їх до відома полковника Джека Лодзена.
— Чому б вам не звернутися безпосередньо до керівництва? — Вже в перших словах Лакути Максим уловив якийсь підступ і вирішив поводитися якомога обережніше.
— Мені відомо, що пан добре знайомий з полковником Джеком Лодзеном…
— Полковник — цілком офіційна особа, і вхід до нього не заказаний нікому.
ebooksa