— Може, останній шанс, пане Йосипе.
— А як?
— Ще не знаю, прошу пана. Але певен: йде дуже велика гра. Я тамтого вечора пана Лакуту додому відвозив. Під газом пан Зіновій був, значить, і підтримувати доводилося. А жінка в нього знаєте яка?
— Світ такої суки не бачив…
— Атож, стерво, і пана Лакуту не дуже поважає. Лаятися почала, а він їй і каже: добру справу залагодив, до кінця життя стане…
— Не може бути! До кінця, казав?
— Еге ж. От я й подумав…
— Знати б, коли одержить гроші!
— Дізнаємось.
— Як?
— Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.
— Атож.
— Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той пан Лакута хитрий і обережний.
— Чекай, Богдане, бачиш, той фраєр виходить.
— Чого ж не бачити, пане Йосипе, ходімо до нього?
— А німкеня де?
— За ним чимчикує.
— Невже поїдуть?
— Куди їм їхати?..
Мартинець спустився з веранди й домовився з господарем про ночівлю. Кімната виявилась маленькою, зате ліжко було велике, на півкімнати, м’яке, й білизна пахла свіжістю.
ebooksa