— Так, ти — друг, — погодився Мартинець, — і я хотів порадитися з тобою.
— То й радься.
Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо:
— Наді мною чорні хмари — не відчуваєш?
— По-моєму, ти сам дав Кочмареві привід.
— А що, сидіти мовчки?
— Слухай, Іване, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти сам хотів цього, так? Хотів. От і маєш: за таке вільне життя треба платити, а плата сам бачиш яка! То чого ж бідкаєшся?
— Бо я — людина!
— І тобі не смішно?
— Чом мав би сміятися? Не до сміху.
— Я знаю, чого ти хочеш. — Рутковський розізлився, говорив жорстко й з притиском: — Ти хочеш, щоб з тобою всі панькалися. Який гарний цей Іван Мартинець, не витримав утисків, кинув той світ, нещасний він, дивіться на нього, моліться на нього, платіть йому найвищі ставки, улещуйте його!
Обличчя Мартинця потемнішало.
— Ну, ну, що далі? — скреготнув зубами.
— А далі все як на долоні. Героєм тебе не визнали й найвищих ставок не платять. Ти починаєш розчаровуватися в цьому світі й кличеш мене на допомогу, щоб я виправдав тебе.
Мартинець зсунув брови, схопився за стіл, здавалося, ще мить, і він перекине його на Максима. Одначе стримався, мовив, з ненавистю дивлячись на Рутковського:
— Потрібен ти мені! Чистеньким хочеш лишитися? Давно дивлюся на тебе, руки боїшся забруднити. А вони в тебе такі ж брудні, як і мої, зрозумів ти, чистоплюй?
Він починав подобатися Рутковському, цей Іван Мартинець, та хіба можна було бодай натякнути про це?
— І чого ти хочеш від чистоплюя? — запитав.
— Нічого.
— Вважатимемо, що я зробив приємну прогулянку де «Струмка», щоб випити чашку кави…
ebooksa