— Як хочеш, так і вважай.
— Ви сваритеся, хлопці? — втрутилася Гізела. — Я ж бачу, ви сваритеся, чого?
— Ми не сваримося, Гізело, — відповів Мартинець, — ми просто з’ясовуємо стосунки.
— Що вам з’ясовувати?
— Справді, що? — Іван одразу охолов. Згорбився й випив горілки. — Мабуть, ти маєш рацію, Максиме.
Рутковському стало трохи соромно за свій спалах.
— Давай обговоримо твою справу. Для цього кликав?
— Мені здається, що Кочмар хоче розправитися зі мною.
— Є факти чи просто інтуїція?
Мартинець подумав.
— Скоріше інтуїція. Відчуваю, ніби за мною стежать.
— За кожним з нас трохи стежать. А з Кочмарем, звичайно, в тебе по може бути миру, й рано чи пізно він з’їсть тебе. Навіщо казав, що маєш на нього досьє?
— Вирвалося.
— Ех, дурню! Вирвалося… Хто за тебе заступиться?
— Я й хотів порадитися. У мене проти Кочмара є досить вагомі факти. По-перше, він приписує собі робочі години. Дрібне, але шахрайство. Далі, комбінації з преміальними. У мене записано, скільки й кому він недодав.
Рутковський швидко обміркував сказане Мартинцем. Звичайно, Івана шкода. Та що буде, коли він стане на бік Мартинця? У конфлікті між начальством і підлеглими американці завжди на стороні начальства, надто в таких випадках.
— Як хочеш, Іване, — сказав Максим, відвівши очі, — а я тобі не помічник.
Дивно, але Мартинець не образився. Відповів спокійно:
— Тобі видніше. Хочеш випити?
— Хочу. Але знов-таки не маю права.
ebooksa