Ми їхали. Порт, напевно, вже лишився позаду. У купе стояв міцний кавовий аромат — Галя розливала у піали другу джезву кави. Очі звикли до темряви, дещо розбавленої блакитним полум’ям спиртової таблетки, і я розрізняв не тільки обличчя Галі, Петра і Гулі, але й вирази їхніх облич.
Петро цього разу пив каву без поспіху, надовго затримуючи піалу в долонях. Навіть напівморок купе не міг приховати впевненої радості в його очах. Галя була задумлива, а Гуля, коли я повернувся до неї, наблизила своє обличчя до мого — її красиві розкосі очі дивилися всередину мене, дивилися з любов’ю і відданістю. Я не зміг утриматися і потягнувся уперед усім тілом, доторкнувся губами до її вуст. Петро голосно клацнув язиком, чим вгамував мене.
— Ладний ти парубок, — сказав він, усміхаючись. — А поводишся, наче той тінейджер! Не хочеш утямити, що ми зараз державну справу виконуємо, — він підняв руку в жесті, що надавав додаткової ваги його словам.
— Послухай, це моя дружина, і я маю право цілувати її, коли захочу. Ти, може, й виконуєш зараз державну справу, а я додому їду!
— Всі ми додому їдемо, на батьківщину, — Петро кивнув. — То гаразд, цілуйся, скільки заманеться, або доки вона схоче! — і він махнув рукою. — Либонь, ти вже й так чимало для України зробив, можеш цілуватись...
Останні слова Петро сказав без будь-якого знущання, і моє миттєве роздратування зникло. Так само, як і бажання цілуватися. Залишилася якась розгубленість. Гучні слова, вимовлені Петром, перемкнули мою увагу. «Ми зараз виконуємо державну справу», «їдемо на батьківщину», «ти вже чимало для України зробив!..» Усі ці звичні газетно-лозунгові кліше раптом вселили в мої думки не властивий мені пафос. Я замислився про найближче майбутнє, про Київ. Справа добігала кінця, і напевно, по приїзді, коли ми доправимо цей пісок куди треба, скажуть нам велике державне дякую. Може, і нагородять чимось? Ну, в будь-якому разі ту дрібничку, про яку я попрошу, вони виконають. Позбавлять мене від загрози, якої, можливо, вже й так не існує. Чого варто їм дати гарантії моєї безпеки? Бо ж у СБУ все на гачку, і ті, хто досі на волі, — теж на гачку. Скаже їм СБУ: цього не чіпати — і ніхто мене більше й пальцем не зачепить! І заживемо ми з Гулею спокійно і весело. Радісно заживемо.
— Слід нам і собі взяти дрібку цього піску, — неголосно мовив Петро, повернувшись до Галі.
Вона кивнула.
— Наберемо торбину і, коли в нас синок знайдеться, насиплемо трішки піску в колиску, щоб справдешнім українцем зростав. Для тебе це не так важливо, — Петро перевів погляд з Галі на мене. — Ти — росіянин, і хай там як, а українцем ти не станеш ніколи... — і Петро важко зітхнув, наче йому нестерпно шкода, що я ніколи не стану українцем.
— А навіщо ставати українцем, якщо я росіянином народився?
— Ти ж в Україні живеш? — запитанням на запитання відповів Петро.
— То й що? І паспорт у мене український.
— Паспорт — це одне, а душа — інше. Душа в тебе російська, «ши-ро-ка»... — сказав Петро і реготнув.
Я пильніше придивився до його обличчя, до його очей. Погляд його здався мені затуманеним, блукаючим. Щось із ним було негаразд. Навіть Галя дивилася на нього здивовано.
Петро знову реготнув і замовк.
— Варт закурити, — промовив він за кілька хвилин, узяв зі столу люльку, знову набив її тютюном із пакета. Прикурив просто від спиртової таблетки і вийшов до тамбура.
— Треба його на пісок посадити, — пожартував я, дивлячись на Галю. — Український дух учить любити чужинців!..
Галя хотіла відповісти, але цієї миті з тамбура долинув регіт Петра. Він сміявся кілька хвилин поспіль, захлинаючись сміхом, а ми сиділи в заціпенінні. Шум коліс поїзда і регіт Петра лунали таким дисонансом, що навіювали думки про божевільню. І раптом до цих звуків додався третій — кілька ударів по дерев’яному даху службового купе. Прокрутивши звукову пам’ять назад, я порахував удари — їх було чотири або п’ять.
Глухі, важкі. Схожі на кроки, посилені замкнутою акустикою нашого купе. А Петро все ще реготав. І Галя вже побігла до нього в тамбур.
— Що це з ним? — запитав я вголос.
ebooksa