Я кинув погляд на потемніле небо, пригадуючи витрати останніх двох днів.
За «транзит» віддали вісімдесят, за вагон — двісті п"ятдесят, за транзит вантажу — ще двісті... загалом п"ятсот тридцять плюс дрібні витрати — доларів тридцять-сорок. Три тисячі мінус п"ятсот шістдесят.
— Дві тисячі чотириста сорок, — Галя кивнула і записала суму до маленького записничка. — А там було рівно три тисячі?
— Я не рахував.
— Слід було порахувати, — зітхнувши, промовила вона. — Гаразд, згодом перевіримо...
Відносну тишу вечірнього порту порушив шум моторів. У хвіст черги на причал додалися два «КрАЗи». Ляснули дверцята самоскидів. Водії вийшли, закурили, присівши на сходинку першої машини. Потім один із них попрямував до нас.
— Все гаразд, — сказав він, зупинившись. — Чай буде? — кивнув він на казанок із окропом.
Гуля стрепенулася, дістала з баула пакет із чаєм, висипала жменю просто у воду. Дістала піали.
— Вмощуйтеся, — запропонував водієві Петро.
Казах сів між Галею і Петром. Гуля обмотала руку рушником, зняла з гачка казанок і вміло розлила чай. Потім роздала всім по солоній сирній кульці.
— Останні, — сказала вона, зітхнувши.
Ми тримали піали в руках. Чай іще був загарячий. А я вже кинув сирну кульку до рота, і її зернистий солоний смак розлився піднебінням, викликаючи спрагу. Хотілося чимшвидше запити цю солоність, але я примусив себе терпляче чекати, доки чай трошки вистигне.
— Ось документи, — казах простягнув Петру папери, ковтнув чаю і тільки потім кинув до рота свою сирну кульку. — Ми вже в обратку. Чай доп"ємо, я вас до вагона відведу...
Я пригубив свій чай — ні, ще зарано було його пити. Видко, казахи мають горлянки, стійкіші до опіків, подумав я. Подивився на нашого водія. Ми навіть не запитали, як його звати. Вони з напарником зараз поїдуть і лишаться у нашій пам’яті просто як два водії-казахи, які перевозили наш пісок із Мангишлаку до Баку. Може, це і правильно, бо ж якщо ми з ними і говорили, то тільки коротко і про справи. Нічого спільного більше в нас із ними не було. І все одно, навіть якщо і запитувати ім’я кожного, з ким випадково зіштовхне доля, всі імена не запам’ятаєш.
Вітер із Каспію посилився, і мені стало холодно. Тільки долоні, що тримали піалку, приймали її тепло, але далі долонь це тепло не йшло. Добре було би дістати з рюкзака свою куртку, подумав я. Але ця думка так і лишилася думкою. Я знайшов мудріший спосіб зігрітися — просто підвівся і пересунув рюкзак, на якому сидів, ближче до вогню.
Тепер, хоча вітер і дув мені в спину, жар від багаття був сильнішим. Я вже пив чай, і сирна кулька, перекочуючись на моєму язику, втрачала вагу, ставала дедалі меншою і передавала свою солоність гіркуватому зеленому чаю.
— Я зараз, — мовив казах, поставивши порожню піалу на землю перед собою.
Він пішов до машини і повернувся з пакетом у руці.
— Вазьмі, — простягнув він пакет Гулі.
Гуля зазирнула досередини і всміхнулася. Сказала водієві щось казахською. Певно, слова вдячності. Він їй теж відповів по-казахському. Потім повернувся до нас.
ebooksa