— Пайдьомтє уже, а то пєрєгонят вагон — трудно найті будєт.
Петро розкидав ногою вогонь, затоптав дощечки, які ще палахкотіли. Гуля зібрала піали та триногу, склала до баула. Казах легко перекинув її подвійний баул собі через плече і попрямував без поспіху вздовж стіни морських контейнерів. Ми рушили за ним.
Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.
— Цей ваш, — казах кивнув на лівий вагон.
На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.
— У купе є свій вхід, — сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев"яну стінку вагона двері. — Якщо ж ці відкотити, — він показав на середину вагона, — пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...
Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.
— На ліхтарик, — сказав мені казах.
Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят — одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.
За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.
Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще — жінкам і дітям», — подумав я і всміхнувся.
— Агов, Колю, де ти там? — пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.
Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.
— Послухай, продай ліхтарик, — попросив я його.
— Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.
— А між купе і піском якісь дверцята є? — запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.
— Канєчна. З туалету.
Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе — Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.
Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.
— Хоч би вікно зробили, — пролунав у темряві голос Петра.