Незабаром повернувся його напарник.
— Вагон є, — сказав він. — Тільки не дуже гарний...
— Що означає не дуже гарний? — перепитав Петро.
— Так усе без даху. Звичайний, насипний, всередині службове купе є, тільки все без даху... Можна інший взяти, з дахом над купе, і купити в них брезент, аби пісок накрити...
— Скільки коштує? — голосом фаталіста запитав Петро.
— Двісті п"ятдесят...
Петро подивився на мене. Я раптом відчув, що відповідальність скарбника починає мене втомлювати. І навіщо я лишив конверт у своїх руках? Тепер, коли долари закінчаться, Петро буде так само дивитися на мене, тільки я вже буду не скарбником, а «марнотратником» у його очах.
— Знаєш що, давай ти за все платитимеш! — сказав я і поліз до рюкзака.
На очах водіїв передав йому конверт. Петро явно був незадоволений. Він відрахував із конверта двісті п"ятдесят доларів і передав конверт Галі.
— Дивись, щоб усе було гаразд, будеш у нас бухгалтером!
Галя покірливо кивнула, але в її очах я встиг помітити розгубленість і хвилювання. Вона запхнула конверт до господарської торби, потім довго проштовхувала його глибше поміж речей. Нарешті із зусиллям затягнула блискавку на торбі й запитально подивилася на Петра. Він тільки покивав головою.
А другий водій уже прямував уздовж громаддя контейнерів, туди, звідки почали долинати знайомі з дитинства звуки залізних пар, скрегіт і удари вагонів, які зчіпляють.
Я роззирнувся і помітив метрів за сто від нас смаглявого слов"янина, який визирав із-за основи найближчого портового крана.
Я штовхнув плечем Петра і спрямував його погляд на незнайомця.
Петро задумливо свиснув. Знову повернувся до мене.
— Нас або супроводжують, або пасуть... — прошепотів я. Коли я знову подивився в бік найближчого портового крана, там уже нікого не було.
56
Вечір приніс із собою незвичну прохолоду, наче Баку і Красноводськ-Туркменбаші не лежали на одній паралелі. Може, Туркменістан був ближчий до сонця, ніж Азербайджан, а може, просто каспійський бриз уже дихав осінню.
Ми сиділи на речах, розкладених по колу просто на землі. Знову, як і на Мангишлаку, в центрі нашого кола палало багаття, у казанку закипала вода. Тільки багаття тут було міцнішим — дровами нам слугували розламані дерев"яні ящики, які валялися довкруж у великій кількості. Життя в порту вже завмерло — крани застигли, увіткнувши свої стріли в небо. Біля причалу горіло ще кілька багать, навколо яких грілися майбутні пасажири порома «Нафтовик», що ладнався через кілька годин у зворотній шлях. Перед в"їздом на причал дрімало десятків півтора легкових автомобілів, що вишикувалися в чергу.
— Колю, — звернулася до мене Галя. Вираз її обличчя був незвично серйозним. — Скільки у нас доларів у конверті залишилося?