— Усе безумовно буде гаразд!..
«Бойовий настрій — половина перемоги», — подумав я, і радіючи за Петра, і трошки йому заздрячи.
Минуло щонайменше дві години, перш ніж пором остаточно причалив і випустив зі своєї палуби два з гаком десятки машин, включно з нашими двома самоскидами. Тепер уся техніка, вишикувавшись на широкому і довгому причалі, стояла в черзі до гурту азербайджанських митників, котрі поки що обступили перше авто — сіру «Волгу», яка давно не бачила ганчірки і відра води з милом.
Ми теж стояли з речами на причалі, очікуючи, поки до митного шлагбаума під"їде наш вантаж. Скільки сягало око — всюди довкола нас простягався порт. Причали один по одному довгими іклами врізалися в Каспійське море. Біля декотрих стояло по одному кораблю, біля інших — по декілька невеличких суден. Над кораблями майоріли різнокольорові прапори — нові прапори нових держав. Я з інтересом озирнувся на радіощоглу порома «Нафтовик» — там майорів новий прапор Азербайджану.
Раптом неспокійна думка відірвала мене від вивчення порту. Митниця, думав я, це ж передусім перевірка вантажу! Пригадалися мої нечасті перетини радянсько-польського кордону з кам’яноликими митниками у зелених одностроях, які примушували відкривати валізи й висипати вміст сумок просто на нижню полицю купе.
— Петре, — сказав я схвильовано. — У нас же зброя... А там митниця! Можемо влетіти.
— А ти газети вдома почитував? — спокійно запитав Петро. — В Азербайджані середня платня — дванадцять долярів. А поглянь-но, які в нашій коверті купюри!
Я витягнув із рюкзака конверт, зазирнув досередини, пошелестів купюрами, не витягуючи їх. Полковник був завбачливим — у пачці доларів переважно виявилися двадцятки і десятки.
— По двадцять і по десять є, — я знову повернувся до Петра.
— Тямиш? — він усміхнувся. — Нехай по десять долярів на людину, дамо сорок... І весь клопіт! Може, вони нам за це й тютюну з кавою вділять?
Оптимізм мого чорновусого напарника заспокоїв мене. Я відклав сорок доларів до кишені, а конверт запхнув глибше в рюкзак, майже на дно, ближче до фотоапарата «Смена», банок із «дитячим харчуванням» і пістолета з глушником, аби він не зразу впадав ув око, якщо митники все ж таки захочуть зазирнути досередини.
Тепер я вже стежив за роботою митників. Вони працювали без поспіху. Наскільки мені було видно, робота полягала в розмові з водієм й отриманні від нього певної суми грошей, але якої саме і в якій валюті, з причалу роздивитися було неможливо, і я, остаточно заспокоївшись, знову поглядав час від часу на море, кораблі і портову забудову.
— Колю, — теплий шепіт Гулі торкнувся мого вуха, — здається, за нами стежать...
Я повільно повернувся до дружини. Вона спрямувала мій погляд далі, в бік порома, і я побачив засмаглого слов"янина, якого помічав уже раніше; він був одягнутий у брезентові штани і синій светр. Слов"янин стояв до нас боком, роздивляючись щось на березі. За спиною в нього хилитався напівпорожній рюкзак. Навіть звідси я міг роздивитися кирпатий профіль і русяве волосся, що стирчало перерослим «йоржиком».
— Він довго дивився на нас, на наші речі, — прошепотіла Гуля.
Я кивнув.
«Довго дивитися на когось іще не означає стежити», — подумав я, але в глибині душі погодився з Гулиними підозрами.
До митного бар"єру під"їхав перший із наших «КрАЗів». Тепер ми з Петром уважно слідкували за митниками. Обидва водії вийшли до них і спокійно про щось говорили. Потім один показав митникам документи і папери, вочевидь, на вантаж. Один із митників уважно вивчив усе, повернув водієві, але розмова на цьому не закінчилася. Хвилини за дві водій із паперами підійшов до нас, залишивши свого напарника і машини біля митного бар"єра.
— З документами проблеми, — мовив водій-казах, підійшовши до нас. — Вони кажуть, що транзит не оформлений.
— А він оформлений? — поцікавився я.
ebooksa