Пурпурові вітрила

— Трапляється також, — почав Проктор і, почекавши, коли з нескінченного запасу посмішок на обличчі дівчини розпуститься нова, вичікувальна, закінчив: — Трапляється, що вона йде, а вони залишаються.

Дезі зніяковіла. Її усмішка почала зникати, і я, розуміючи, як їй, далебі, цікаво залишитися, сказав:

— Якщо ви маєте на увазі тільки мене, то, крім утіхи, присутність вашої небоги нічого не дасть.

Помітно задоволений моєю відповіддю, Проктор сказав:

— Присядь, якщо хочеш.

Вона сіла біля дверей у ногах ліжка і притиснула руку до пов’язки.

— І досі болить, — сказала Дезі. — От невдача! По-дурному почуваєшся із перекошеною фізіономією.

Важко було втриматися, щоб не запитати, я й спитав, що сталося з оком.

— Десь продуло, — відповів за неї Проктор. — Але нічого нема на взір ліків.

— Не вірте йому, — заперечила Дезі. — Все було простіше. Я побилася з Больтом, і він набив мені синців…

Я недовірливо посміхнувся.

— Ні, — сказала вона. — Ніхто не бився — просто це від вугілля, я засмітила око вугіллям.

Я порадив примочувати міцним чаєм. Вона докладно розпитала, як це робиться.

— Хоча око одне, але я перша вас побачила, — сказала Дезі. — Я побачила човен і вас. Це мене так вразило, що здалося, ніби човен висить у повітрі. Там є холодний чай, — додала вона, встаючи. — Я піду і зроблю, як ви казали. Дати вам ще пляшку?

— Е, н-ні, — сказав Проктор і подивився на мене складно, наче очікуючи приводу сказати «так». Я не хотів пити, тому промовчав.

— Так, не треба, — сказав Проктор впевнено. — І завтра такий же день, як сьогодні, а цих пляшок всього три. Так от, вона перша побачила вас, і коли я приніс трубу, ми розгледіли, як ви стояли в човні, опустивши руки. Потім ви сіли і налягли на весла.

Розмова ще кілька разів поверталася до моєї історії, потім Дезі пішла, і хвилин за п’ять, щойно я встав, Проктор проводив мене в кубрик.

— Ми не можемо запропонувати вам кращого приміщення, — сказав він. — У нас тісно. Потерпіть як-небудь, трохи вже залишилося плисти до Гель-Г’ю. Ми будемо, думаю я, ввечері післязавтра або ж до вечора.

У кубрику було двоє матросів. Один спав, інший обмотував ручку ножа тонким, як шнурок, ременем. На моє щастя, це був неговіркий чоловік. Засинаючи, я чув, як він наспівує низьким, густим голосом:

Хвиля широченна, Всю землю обійде вона, Не відає блаженна Ні неба, ні дна!

Розділ XIX