Пурпурові вітрила

Вона помовчала, ще не в змозі одразу перейти на мирні рейки.

— Заголовки цікаві. Я переглянула тільки заголовки — все було ніколи. Ввечері сяду і прочитаю. Ви мене вибачте, що погарячкувала. Мені і самій зараз хоч крізь землю провались, але що ж робити? Тепер скажіть, що ви не гніваєтесь і не образилися на мене.

— Я не серджуся, не сердився і не сердитимуся.

— Тоді все гаразд, і я піду. Але є ще розмова…

— Кажіть зараз, інакше передумаєте.

— Ні, з цим я не можу передумати, це дуже важливо. А чому важливо? Чи не тому, що особливе що-небудь, однак я ходжу і думаю: вгадала чи не вгадала? Поговоримо при нагоді. Треба вас нагодувати, а я ще не приготувала нічого, приходьте за півгодини.

Вона підвелася, кивнула і побігла до себе на кухню або ще в інше місце, пов’язане з її діловим днем.

Сцена ця змусила мене засоромитися: дівчина показала себе справжньою господинею, тоді як, треба зізнатись, я збирався зіграти роль господаря. Але ж про що вона хотіла ще поговорити? Думати мені якось не хотілося і невдовзі я забув про це; як стемніло, всі сіли вечеряти, через спеку, нагорі, перед кухнею.

Тоббоган зустрів мене трохи сухо, проте що подію з картами всі мовчазно домовилися не згадувати, то невзабарі він відтанув душею; хіба що часом позирав на мене задумливо, ніби кажучи: «Вона має рацію, але від грошей важко відмовитися, чорт забирай». Проктор, однак, тримався зі мною навдивовижу гостинно, і коли він знав що-небудь від Дезі, то, напевно, її вчинок його приємно дивував, він на щось хотів натякнути, сказавши: «Чоловік крутить, а Дезі розкручує!» Оскільки в цей час люди їли, а дівчина прибирала й подавала, то один матрос зауважив:

— Я накрутив, як ви казали, з’їсти індичку. А вона розкрутила солонину.

— Мовчи, — відказав йому інший, — завтра я поведу тебе в ресторан.

На «Нирку» харчувалися одноманітно, зрештою, як харчуються узагалі на невеликих вітрильниках, яким за десять-двадцять днів плавання ніде дістати свіжих харчів і ніде їх зберігати. Консерви, солонина, макарони, компот і кава — більше їсти було нічого, але все поглиналося величезними порціями. На знак душевного миру, а, можливо, і різних надій, які частіше бувають мухами, ніж бджолами, Проктор налив усім по склянці рому. Сонце давно сіло. Нам світила гасова лампа, поставлена на даху кухні. Баковий матрос закричав:

— Ліворуч вогонь!

Проктор пішов до стерна. Я побачив спереду «Нирка» численні вогні величезного пароплава. Він пройшов так близько, що чути було стукіт гвинтового вала. У приміщеннях під палубами серед світла сиділи і ходили пасажири. Це тритрубне високе громадище, коли ми розминулися з ним, відійшло, повертаючись кормою, всіяною вогняними отворами, і розстеляючи розгойдану, осяяну пелену піни.

«Нирок» зробив маневр, і всі гуртом кинулися на вітрила, а я і Дезі стояли, спостерігаючи, як даленіє пароплав.

— Вам слід було б потрапити на такий пароплав, — сказала дівчина. — Там так гарно. Все зручно, все є, як у великому готелі. Там навіть танцюють. Але я ніколи не бувала на розкішних пароплавах. Мені навіть почулося, що грає музика.

— Ви любите танці?

— Люблю цукерки і танці.

Цієї миті підійшов Тоббоган і встав ззаду, застромивши руки в кишені.

— Краще б ти навчила мене, — сказав він, — як танцювати.