На кораблі день спливає швидко. Спершу він здається довгим: на сході сонця над океаном змішуєш простір із часом. Колись іще настане вечір! Однак, не забуваючи про години, бачиш, що подано обід, а там набігає ніч. Після обіду, тобто картоплі з солониною, компоту і кави, я побачив карти і запропонував Тоббогану зіграти в покер. У мене була мета: віддати десять-двадцять фунтів, але так, щоб це вважалося виграшем. Ці люди, звичайно, відмовилися б узяти гроші, проте я не хотів піти, не залишивши їм певну суму з почуття вдячності. З випадкових, окремих словах можна було здогадатися, що справи Проктора не блискучі.
Коли я зробив таку пропозицію, Дезі перетворилася на знак запитання, а Проктор, узявши карти, відкинув їх, зітхнувши, і заявив:
— Ця клята картонна зграя дорого коштувала мені свого часу, а тому я дав клятву і дотримаю її — не грати навіть просто так.
А проте, Тоббоган погодився зіграти — з ввічливості, як я думав, — одначе, коли обидва ми виклали на стіл по кілька золотих, його очі виказали гравця.
— Грайте, — сказала Дезі, впираючись у стіл білими ліктями з ямочками і поклавши між долонь обличчя, — а я дивитимуся.
Так просиділа вона, затамувавши дихання або вибухаючи сміхом при програші одного з нас, увесь час. Як прикутий, сидів Проктор, забуваючи про свою люльку; лише з його нервового дихання можна було судити, що жила старого гравця ходить в ньому подібно до тугої волосіні. Нарешті він пішов, тому що вибило його вахтову годину.
Таким чином, я став до бою, оголивши груди і зламавши кінець своєї шпаги. Я міг безкарно шахраювати проти себе, тому що ідея навмисного програшу менше за все могла прийти в голову Тоббоганові. Коли грають двоє, покер часто-густо дає великі комбінації. Мені не важко було кидати свої карти, заявляючи про свій програш, якщо Тоббоган оголошував значну для нього суму. Іноді, якщо мої карти справді виявлялися слабшими, я відкривав їх, аби не викликати підозру. Ми почали грати з дрібняків. Тут-таки Тоббоган посипав словами як горохом. Він сміявся, розмовляв сам із собою, виграючи, критикував мою тактику. З моєї ласки йому щастило, від чого він дедалі більше збуджувався. Вже вісімнадцять фунтів лежало перед ним, і я виважував умови, щоб влаштувати рівно двадцять. Як раптом, за нової моєї здачі, він скинув всі карти, прикупив нових п’ять і оголосив двадцять фунтів.
Якою великою не була його карта або просто бажання налякати, сталося так, що моя здача собі склала п’ять чирв неймовірної краси: десятка, валет, дама, король і туз. Із такою-от картою я мав платити йому свій власний, по суті, виграш!
— Іде, — сказав я. — Відкривайте карти.
Тремтячою рукою Тоббоган виклав каре і подивився на мене, засліплений успіхом. Як же було йому показати моїх чирв! Я кинув карти крапками догори і посунув йому жменю золотих монет.
— Добряче я вас обчистив! — вигукнув Тоббоган, стискаючи гроші. Випадково глянувши на Дезі, я побачив, що вона змішує кинуті мною карти з іншою колодою. З її червоного від зніяковіння обличчя поволі спадала кров, зникаючи разом з посмішкою, яка не повернулася.
— Що в нього було? — запитав Тоббоган.
— Три дами, дві дев’ятки, — сказала дівчина. — Скільки ти виграв, Тоббогане?
— Тридцять вісім фунтів, — сказав Тоббоган, регочучи. — Але ж я думав, що у вас теж каре!
— Поверни гроші.
— Не розумію, що ти хочеш сказати, — відповів Тоббоган. — Але, якщо ви бажаєте…
— Моє бажання цілком протилежне, — сказав я. — Хай Дезі не говорить так, адже це ображає будь-якого гравця, а значить, і мене.
— Ось бачиш, — зауважив Тоббоган з полегшенням, — і тому прикуси язика.
Дезі загадково розсміялася.
— Ви граєте погано, — з серцем оголосила вона, зворушливо дивлячись на мене гнівним поглядом, на що я міг сказати тільки:
ebooksa