— Це ти так
— Не знаю чому, — погодився Тоббоган, — але, коли тримаю дівчину за стан, а музика раптом пролунає, ноги робляться мов мішки. Стою: ні назад, ні вперед.
Поступово зібралися знову всі, проте вечеря скінчилась, отож зайшлося про пароплав, у якому Проктор упізнав «Лео».
— Він з Австралії; це рейсовий пароплав Тихоокеанської компанії. У ньому двадцять тисяч тонн.
— Я кажу, що на «Лео» краще, ніж у нас, — сказала Дезі.
— Я радий, що потрапив до вас, — заперечив я, — хоча б уже тому, що мені з тим пароплавом не по дорозі.
Проктор розповів випадок, коли пароплав не зупинився, щоб узяти на борт зі шлюпки людей з розбитого корабля. Звідси пішли розповіді про різні події в океані. У всіх розв’язались язики, як буває в теплі вечори, при гарній погоді і при усвідомленні того, що ось-ось шлях скінчиться.
Але хай ці моряки і назбирали силу-силенну історій про плаваючі пляшки, крижані гори, які виникають у нічній пітьмі, заколоти екіпажів і приголомшливі шквали, я побачив, що їм невідома історія «Марії Целести»,[21] не знають вони також про п’ятимісячне блукання в шлюпці шести осіб, про яких писав Марк Твен, поклавши тим початок своєї популярності.
Щойно я скінчив говорити про «Целесту», багата уява Дезі закрутила мене і всіх найнесподіванішими здогадами. Вона була надзвичайно схвильована і виявила таку винахідливість розшуку, що я не встигав придумати, що їй відповідати.
— Але чи може бути, — говорила вона, — що це сталося так…
— Люди думали п’ятдесят років, — заперечував Проктор, але, хто б не заперечував, у відповідь чулось одне:
— Не перебивайте мене! Ви розумієте: обід стояв на столі, в кухні топилася плита! Я кажу, що на них напала хвороба! Або, може, вони побачили міраж! Гарний берег, острів чи снігові гори! Вони поїхали на нього всі.
— А діти?[22] — сказав Проктор. — Хіба не залишила б ти дітей, та при них, скажімо, ну, хоча двох матросів?
— Ну то й що! — вона не вгавала. — Діти хотіли найбільше. Хай мені пояснять у такому разі!
Вона сиділа, підібгавши ноги, і, впираючись руками в палубу, совалася від збудження туди-сюди.
— Коли нічого не відомо, розумієш? — відказав Тоббоган.
— Якщо не чума і міраж, — оголосила Дезі без найменшого збентеження, — значить, у підводній частині була діра. Авжеж, ви заткнули її язиком; гаразд. Уявіть, що вони хотіли створити загадку…
Серед її незліченних версій, якими вона сипала без кінця, так що я чимало забув, слова про «загадку» здалися мені цікаві; я попросив пояснити.
— Розумієте — вони пішли, — мовила Дезі, махнувши рукою, щоб показати, як пішли, — а навіщо це було потрібно, ви бачите по собі. Як ви не думайте, вирішити це завдання вам і мені, і йому, і всім на світі не до снаги. Так от, — вони зробили це навмисне. Серед них, мабуть, був такий чоловік, який, можливо, любив придумувати штуки. Це — капітан. «Хай про нас залишиться пам’ять, легенда, і щоб нізащо і нікому її не пояснити!» Так він сказав. Дорогою трапилось їм судно. Вони домовилися з ним, щоб пересісти на нього, і пересіли, а своє кинули.
— А далі? — сказав я, після того як всі втупилися на дівчину, нічого не розуміючи.
ebooksa