Пурпурові вітрила

— Я одна, і я не знаю, де тепер Тоббоган. Він дуже мене скривдив тоді; може і я скривдила його, але ця справа — вже минуле. Я нічого не говорила йому, поки ми не повернулися в Ріоль, і там сказала, і сказала також, як поставилися ви. Ми обоє плакали з ним, плакали довго, поки не втомилися. Ще він наполягав; ще й ще. Але Проктор — я щиро йому дякую — втрутився. Він поговорив з ним. Тоді Тоббоган виїхав у Касет. Я тут у дружини Проктора; вона тримає газетну ятку. Стара ставиться до мене добре, але багато курить удома, а у нас усього три тісні кімнати, так що задихнутися можна. Вона курить люльку! Уявіть собі! Тепер — ви. Що ви тут робите, і чи знайшли ви дружину, яку шукали?

Вона сполотніла, і очі її наповнилися слізьми.

— О, даруйте мені! Язик мій — ворог мій! Ваша сестра дуже дурна! Але ви мене згадували трохи?

— Хіба можна вас забути? — відповів я, жахаючись при думці, що міг не зустріти ніколи Дезі. — Так, я знайшов дружину, ось… тепер. Дезі, я кохав вас, сам не знаючи того, і кохання до вас ішло слідом за іншим коханням, яке пережилось і закінчилось.

Деякі перехожі у провулку оглядалися на нас, запалюючи в очах потайні свічки нескромної цікавості.

— Ходімо звідси, — сказала Дезі, коли я взяв її руку й, не випускаючи, повів на бульвар, що перетинав провулок. — Гарвею, милий мій, серце моє, я виправлюся, я буду стриманою, але тільки тепер треба чотири стіни. Я не можу ні поцілувати вас, ні пройтися колесом. Собака… ти тут. Її кличуть «Хлопс». А треба б назвати «Гавс». Гарвею!

— Дезі?!

— Нічого. Хай нам буде добре!

Епілог

І

Серед розмов, які відбувалися тоді між Дезі і мною і які часто закінчувались перед світом, оскільки щодо одних і тих таки речей відкривали ми як нові їхні сторони, так і нові точки зору; найулюбленіша наша тема — про подорож удвох усіма тими місцями, які я відвідував раніше. Але це був занадто великий план, і його довелося скоротити. На той час я виграв спірну справу, яка дала кілька тисяч, що допомогли здійснити наше бажання. Знаючи, що витрачу все, я купив у Леге, неподалік від Сан-Ріоля, одноповерховий кам’яний будинок з садом і вільною земельною ділянкою, згодом засадженою фруктовими деревами. Я склав точний план внутрішнього упорядкування будинку, врахувавши всі дрібниці затишку і першого враження, яке мають справити кімнати на людину, що увійде до них, і доручив влаштувати це моєму приятелю Товалю, смак якого, його вміння змусити речі говорити знав ще з того часу, коли Товаль мав власний будинок. Він скоро зрозумів мене, — тільки-но побачив мою Дезі. Я приховав од неї свій намір, і ось ми вирушили в подорож, яка тривала два роки.

Для Дезі, завжди наповненої своїм внутрішнім світом і дуже сором’язливої, попри її зовнішню сміливість, було мукою з мук висиджувати годинами в товаристві або приймати гостей, тому вона скоро втомилася від таких центрів, де громадське життя нуртувало, — Парижа, Лондона, Мілана, Рима — і частенько скаржилася на змарнований, за її висловом, час. Іноді, сказавши що-небудь, вона раптом зніяковіло замовкала, тільки тому, що привертала до себе увагу. Невдовзі помітивши це, я обмежив наше товариство — хоча воно і змінювалося — такими людьми, при яких можна було говорити або не говорити, як цього хочеться. Але й тоді здатність Дезі переноситися в чужі відчуття і далі викликала в неї стиснене зітхання. Вона любила приходити сама і тільки тоді, коли їй хотілося самій.

Але найкраще розвіятися їй вдавалося, коли вона ходила зі мною по вулицях, розглядаючи будинки. Вона любила архітектуру і розумілася на ній. Її брали за душу старовинні стіни, з ровами і деревами навколо них; якісь квітучі куточки серед запустіння померлої епохи, або чистенькі новенькі будиночки з несвідомою грацією пропорційності всіх частин, що зустрічається вкрай рідко. Вона могла замилуватися фронтоном; замкненими глухими дверима серед кущів жасмину; мостом, де вежі та арки кидають на стрімку воду глухі кутасті тіні; могла вона ретельно оцінити палац і підмітити стиль у хатині. Через усе це я згадав про будинок в Леге з прихованою підступністю.

Повернувшись до Сан-Ріоля, ми зупинилися в готелі, а на третій день я запропонував Дезі з’їздити в Леге й подивитися водоспади. Завжди згодна на все, що б я їй не запропонував, вона пристала і цього разу і, за своєю звичкою, не спала до другої ночі, захоплена думкою про поїздку. Вирішивши що-небудь, вона спалахувала і вже не могла заспокоїтися, поки не виконає задумане. Вранці ми були в Леге і від станції проїхали на конях до нашого будинку, про який я казав їй, буцімто тут ми зупинимося на два дні, тому що цей будинок належить місцевому судді, моєму знайомому.

На її обличчі з’явився так добре мені відомий вираз збентеження і цікавості, який завжди виникав, коли мова заходила про візити до невідомих людей. Я вдав, що неуважний і трохи втомився.

— Який славний дім! — сказала Дезі. — І стоїть геть окремо; сад, чесне слово, вартий уваги! Хороша людина цей суддя. — Такі були її висновки від предметів до людей.

— Суддя як суддя, — відказав я. — Можливо, він і чудовий, але що ти побачила гарного, мила Дезі, в цьому квадраті з двома верандами?

Вона не завжди вміла висловити, що хотіла, тому лише поєднала свої враження з моїм питанням однією з посмішок, яка чітко говорила: «Нещирість — гріх. Адже ти бачиш просту чистоту ліній, яка робить будову легкою, і зелену черепицю, і білі стіни з прозорими, наче синя вода, шибками; ці широкі сходи, якими можна ступати поволі, у задумі, до величезних стовбурів, під тінь високих крон, де в просвітах сонце і тінь вирізняє яскраві і палкі квіти вдало розташованих клумб унизу. Тут відчуваєш себе зануреним у природу, що скупчилася під будинком і, розумно і спокійно тиснучись, витворює єдність з переднім і бічним фасадами. Навіщо ж, милий мій, ці зайві слова, в які ти сам не віриш?» Уголос Дезі промовила:

— Тут така благодать, аж наступає на серце. Цієї миті до нас з надр будинку вийшов Товаль.

— Вітаю, друже Товаль. Яка несподівана зустріч! — сказала Дезі. — Що ви тут робите?

— Чекаю на господарів, — відповів Товаль дуже вдало, тимчасом як Дезі, поправляючи під підборіддям стрічку дорожнього капелюшка, озиралася, стоячи в невеликій вітальні. Її швидкі очі помітили все: килим, лакований різьблений дуб, коминок і ретельно підібрані картини в горіхових і малахітових рамцях. Серед них була картина Гуеро, що зображає двох собак: одна лежить спокійно, встромивши морду в лапи, дивлячись людськими очима, інша, наструнчена, вся спрямована на щось невидиме.