— Як би я міг? І як би я насмілився?
— Не ображайтеся. Я буду відверта, Гарвею, так само, як ви були відверті в театрі. Ви сказали тоді не багато й — багато. Я — жінка, і я вас дуже добре розумію. Але залишимо поки це. Ви мені розповіли про Фрезі Ґрант, і я вам
— Біче, ви не праві.
— Непоправно права. Гарвею, мені дев’ятнадцять років. Усе життя для мене чудесне. Я навіть ще не знаю його як слід. Уже почав двоїтися світ, завдяки вам: дві жовтих сукні, дві «Тих, що біжать по хвилях» й — два чоловіки в одному! — Вона розсміялася, але неспокійний був її сміх. — Так, я дуже розважлива, — додала Біче замислившись, — а це, мабуть, недобре. Я в розпачі від цього!
— Біче, — сказав я, нітрохи не обманюючись блиском її очей, але кажучи тільки слова, тому що нічим не міг передати їй самого себе, — Біче, все відкрито для всіх.
— Для мене — закрито. Я сліпа. Я бачу тінь на піску, троянди й вас, але я сліпа в тому сенсі, який вас робить для мене майже неживим. Але я жартувала. У кожної людини свій світ. Гарвею,
— Біче, це було, — сказав я. — Пробачте мені. Вона глянула з легкою, замисленою втомою, потім, зітхнувши, підвелася.
— Коли-небудь ми зустрінемося, можливо, й поговоримо ще раз. Не так це просто. Ви чули, що відбулося вночі?
Я не відразу зрозумів, про що вона запитує. Підвівшись сам, я знав без подальших пояснень, що бачу Біче востаннє; востаннє розмовляю з нею; моя тривога вчора й сьогодні була вірним передчуттям. Я згадав, що треба відповісти.
— Так, я був там, — сказав я, уже готуючись розповісти їй про свій вчинок, але зазнав таку ж мозкову відразу до безцільних слів, як це було в Ліссі, під час розмови зі службовцем готелю «Дувр», тим більше, що я поставив би й Біче в необхідність затягти закінчену розмову.
Слід було зберегти видимість непорозуміння, що зайшло далі, ніж думали.
— Отже, ви їдете?
— Я їду сьогодні. — Вона простягнула руку. — Прощавайте, Гарвею, — сказала Біче, пильно дивлячись мені в очі. — Дякую вам від усієї душі. Не треба; я вийду сама.
— Як усе розпалося, — сказав я. — Ви даремно провели стільки днів у дорозі. Досягти мети й відмовитися від неї — не кожна жінка могла б учинити так. Прощавайте, Біче! Я буду говорити з вами ще довго після того, як ви підете.
В її обличчі щось майнуло, мабуть ті слова, що присохнули на язиці, і вона вийшла. Певний час я стояв, байдужий до всього, потім побачив, що стою так само нерухомо — не маючи сил, ані бажання знову почати жити, — у себе в номері. Я не пам’ятав, як піднявся сюди. Постоявши, я ліг, намагаючись перемогти страждання якою-небудь сторонньою думкою, але міг тільки до безконечності уявляти зникле обличчя Біче.
— Якщо так, — сказав я у розпачі, — якщо, сам не знаючи того, я прагнув до одного горя — о, Фрезі Ґрант, нема людських сил терпіти! Звільни мене від страждання!
Сподіваючись, що мені буде легше, якщо я виїду з Гель-Г’ю, я сів увечері в шестигодинний потяг, так і не побачивши більше Кука; втім його, як стало відомо згодом з газет, застрелили під час нападу на дім Граса Парана. Його двоїстість, його похмурий сарказм і смерть за статую Фрезі Ґрант — за якийсь свій, ретельно стережений куток душі — довго хвилювали мене, як приклад малого знання нашого про людей.
Я приїхав у Лісс о десятій годині вечора і негайно подався до Філатра. Проте мені не вдалося поговорити з ним. Хоча всі вікна його будинку були яскраво освітлені, а двері відкриті, ніби тут щось відбулося, мене ніхто не зустрів на вході. Здивований, я дійшов до приймальні, наткнувшись на слугу, що мав розгублений і святковий вигляд.
— Ах, — пошепки сказав він, — навряд чи доктор може… Я навіть не знаю, де він. Вони бродять по всьому будинку — він і його дружина. Тут у нас таке відбулося! Допіру, перед вашим приходом…
Зрозумівши, що відбулось, я заборонив доповідати про себе й, повернувши назад, побачив через розкриті двері молоду жінку, що сиділа досить далеко від мене у низенькому кріслі. Доктор стояв, тримаючи її руки у своїх, спиною до мене. Винна й вибачальник були цілком захоплені одне одним. Я й слуга тихо, мов злодії, пройшли, ступаючи у слід, навшпиньки до виходу, наразі ретельно замкненого. Ступивши на тротуар, я зі збентеженням подумав, що Філатрові всі ці дні буде не до друзів. До того ж його становище вимагало, щоб він перший захотів тепер бачити мене у себе.
ebooksa