Пурпурові вітрила

Розділ XXXIV

Я прокинувся один, о десятій годині ранку. Кука не було. Його ліжко стояло недоторкане. Отже, він не ночував, і що я був тільки радий випадковій самотності, то більше не турбував себе думками про його долю.

Коли я одягнувся й освіжив голову потоками крижаної води, слуга доповів, що мене внизу чекає дама. Він також передав картку, на якій я прочитав: «Ґустав Бреннер, кореспондент „Рифа“». Здогадуючись, що можу побачити Біче Сеніель, я похапцем зійшов униз. Досить мені було поглянути на вуаль, аби моральна і нервова ломота, завдяки якій я прокинувся з непевною тривогою, зникли, миттю поступившись місцем почуттю такої сильної радості, що я підійшов до Біче зі щирим, мимовільним вигуком:

— Слава Богу, що це ви, Біче, а не хто-небудь інший, кого я не знаю.

Вона, уважно вдивляючись, посміхнулася і підняла вуаль.

— У вашому лиці ані кровинки! — сказала, помовчавши, дівчина. — Так, я їду; сьогодні або завтра, ще невідомо. Я прийшла так рано тому, що… це необхідно.

Ми розмовляли, стоячи в невеликій вітальні, де були двері в сад, обнесений глухою стіною. Крім Біче, з крісла підвівся, щойно я увійшов, високий юнак з червоним худим обличчям, який був у пенсне і з портфелем. Мені було важко говорити з ним — не дивлячись на Біче, я бачив лише її одну, і навіть одна загублена хвилина була стражданням, але Ґустав Бреннер мав право набриднути, вклонитися й піти. Вибачаючись перед дівчиною, яка відійшла до дверей і вп’ялася зором у сад, я запитав Бреннера, чим можу придатися йому.

Він звірився мені з такою мені добре відомою справою смерті капітана Ґеза і висловив бажання отримати для газети цікаві для нього відомості щодо моєї складної участі.

Не було іншого способу звільнитися від нього. Я сказав:

— На жаль, я не той, кого ви шукаєте. Ви — жертва випадкового збігу імен: той Томас Гарвей, який вам потрібен, сьогодні не ночував. Він записаний тут під прізвищем Аріногел Кук, і оскільки він мені сам зізнався в цьому, я не бачу потреби це приховувати.

Через вагу, що впала мені на серце, оскільки слова Біче про її від’їзд, щойно були вимовлені, я зберіг цілковитий спокій. Бреннер насторожився; навіть його вуха заворушилися від несподіванки.

— Одне слово… прошу вас… дуже вас прошу, — поспішно промовив він, бачачи, що я збираюся йти. — Аріногел Кук?… Томас Гарвей… його розповідь… можливо, вам відомо…

— Ви повинні мене вибачити, — сказав я твердо, — але я дуже зайнятий. Єдине, що я можу вказати, — це місце, де ви повинні знайти несправжнього Кука. Він — біля столу, що його займає добровільна варта «Тієї, що біжить». На ньому рожева маска і жовте доміно.

Біче слухала розмову. Повернувши голову, вона дивилася на мене з подивом і схваленням. Бреннер схопив мою руку, відважив глибокий уклін, аж його тіло переламалося, і, повернувшись, кинувся аршинними кроками ловити Кука.

Я підійшов до Біче.

— Чи не буде вам краще в саду? — спитав я. — Я бачу онде в тому кутку тінь.

Ми пройшли й сіли; від входу нас закривали кущі троянд.

— Біче, — сказав я, — ви дуже, дуже серйозні. Що сталося? Що мучить вас?

Вона глянула сором’язливо, ніби здалеку, закусивши губу, і негайно перевела сором’язливість у такий знайомий мені вираз відкритого завзяття.

— Даруйте моє невміння дипломатично формулювати питання, — вимовила дівчина. — Учора… Гарвею! Скажіть мені, що ви пожартували!