Пурпурові вітрила

— Як — один?! — сказав я, забувшись. Раптом уся кров прилинула до серця. Я згадав, що сказала мені Фрезі Ґрант. Але було вже пізно. Біче дивилася на мене з тяжким, суворим невдоволенням. Момент мовчання зрадив мене. Я не зумів ні виправитися, ні твердістю погляду відвести таємну думку Біче, і це передалося їй.

— Гарвею, — сказала вона з ніжною і прямою силою, що вперше зазвучала в її веселому, безтурботному голосі, — Гарвею, скажіть мені правду!

Розділ XXXIII

— Я не брехав вам, — відповів я після нового мовчання, під час якого відчував себе так, ніби спіткнувшись у пітьмі, гублю рівновагу. Ніщо не можна було змінити в цьому моменті. Біче задала тон. Я повинен був відповісти прямо або мовчати. Вона не заслуговувала вивертів. Не обурення проти заборони, а прагнення до дівчини, почуття образи за неї й глибока туга вирвали у мене слова, взяти назад які було вже не можна. — Я не брехав, але я промовчав. Так, я не був один, Біче, я був свідком речей, які вас уразять. У човен, що невідомо як з’явився на палубі, увійшла й сіла Фрезі Ґрант, «Та, що біжить по хвилях».

— Але, Гарвею! — сказала Біче. При слабкому світлі ліхтаря її обличчя було блідим і смутним. — Говоріть тихіше!.. Я слухаю.

Щось у її тоні нагадало мені випадок з дитинства, коли, зробивши лук, я піддався вмовлянням жорстоких хлопчаків — ударити закрутом дерева цієї саморобної зброї по землі. Вони не пояснили мені, навіщо це потрібно, тільки повторювали: «Ти сам побачиш». Я смутно відчував, що щось тут негаразд, але не міг стриматися від спокуси й ударив. Тятива лопнула.

Це зісковзнуло, як впала на рукав іскра. Зам’явши її, я розповів Біче про те, що сказала мені Фрезі Ґрант; як вона була й пішла… Я не промовчав також про заборону говорити це їй, Біче, причому мені не було дано пояснення. Дівчина слухала, дивлячись убік, опустивши лікоть на борт, а підборіддя в долоню.

— Не говорити мені, — вимовила вона задумливо, посміхаючись голосом. — Це треба зрозуміти. Але чому ви сказали?

— Ви повинні знати чому, Біче.

— З вами раніше ніколи не траплялося такого?… — запитала дівчина, ніби не чула моєї відповіді.

— Ні, ніколи.

— А голос, голос, який ви чули, граючи в карти?

— Один-єдиний раз.

— Занадто багато для одного дня, — сказала Біче, зітхнувши. Вона глянула на мене мигцем, тепло, з легким сумом; потім, соромливо посміхнувшись, сказала: — Ходімо донизу. Викличемо Ботвеля. Сьогодні я повинна раніше лягти, тому що в мене болить голова. А та — інша дівчина? Ви її зустріли?

— Не знаю, — сказав я цілком щиро, тому що така думка про Дезі мені до того не зринала в голові, але тепер я помислив про неї з дивним почуттям ніжної й тривожної перешкоди. — Біче, від вас залежить — я хочу думати так — від вас залежить, щоб зламана мною обіцянка не обернулася проти мене!

— Я вас дуже мало знаю, Гарвею, — відповіла Біче серйозно й ніяково. — Я бачу навіть, що я вас зовсім не знаю. Але я хочу знати й буду говорити про це завтра. Поки що, я — Біче Сеніель, і це моя відповідь вам.

Не даючи мені заговорити, вона підійшла до трапа й крикнула вниз:

— Ботвелю! Ми їдемо!

Усі вийшли на палубу. Я попрощався з командою, окремо поговорив з агентом, який зробив вигляд, що моя рука випадково опинилася в його швидких розуміючих пальцях, і спустився до човна, де Біче й Ботвель чекали мене. Ми попливли в місто. Ботвель розповів, що, як він оце довідався, «Та, що біжить по хвилях», залишиться в Гель-Г’ю до розпорядження Брауна, якого сповістили телеграфом про всі події.

Біче всю дорогу сиділа мовчки. Коли човен увійшов у світло незчисленних вогнів набережної, дівчина тихо й рішуче вимовила: