Пурпурові вітрила

— Ботвелю, я навалю на вас купу неприємного клопоту. Ви без мене продасте цей корабель з аукціону або… як вийде.

— Що?! — крикнув Ботвель тоном веселого жаху.

— Хіба ви не зрозуміли?

— Потім поговоримо, — сказав Ботвель і, коли човен зупинився біля кам’яних сходів набережної, додав: — З біса неприємна історія — все це, разом узяте. Але Біче невблаганна. Я вас добре знаю, Біче!

— А ви? — запитала дівчина, коли прощалася зі мною. — Ви схвалюєте моє рішення?

— Тільки так ви й могли вчинити, — сказав я, чудово розуміючи її напад бридливості.

— Що ж іще? — Вона задумалася. — Так, виходить так. Як не гірко, але стало легко. На добраніч, Гарвею! Я завтра сповіщу вас.

Вона простягнула руку, весело й різко потисши мою, причому в її погляді таїлася ця турбота, що бентежить мене, з домішкою явного невдоволення, — мною або собою? — я не знав. На серці в мене було сутужно й важко.

Вони негайно поїхали. Я подивився вслід екіпажу й пішов до площі, думаючи про розмову з Біче. Мені був потрібний шум юрби. Помітивши вільний кеб, я взяв його і незабаром був біля того місця, з якого вчора побачив статую Фрезі Ґрант. Тепер я знову побачив її, намагаючись переконати себе, що не винен. Пригнічений, я ви йшов з кеба. Спочатку я тупо й приголомшено стояв, — так було тут тісно від руху й безперервних, наступаючих один на одного, чудових по розмаїтості, багатству й примхливості маскарадних споруд. Але перший мій погляд, перша думка, що злетіла через всю юрбу, була: Фрезі Ґрант. Пам’ятник височів у квітах; його п’єдестал утворив конус квітів, небувалу гору, що сповзала осипами жасмину, троянд і магнолій. Заледве угледів я вчорашній стіл; тепер він був обнесений рогатками й стояв ближче до пам’ятника, ніж учора, укрившись під його квітучою скелею. Там було тісно, як у ямі. У своєму настрої, де гуло не менше, ніж навколо, я не міг долучитися до застільної балаканини. Я не пішов до стола. Але я намірився пробитися до юрби глядачів, яка оточувала підніжжя пам’ятника, щоб дивитися зсередини кола. Тільки-но я відокремився від стіни будинку, де стояв, притиснутий рухом, як, піддаючись безперервному натиску й поштовхам, був віднесений далеко від початкового напрямку й потрапив до пам’ятника з протилежного боку від стола, за яким, напевно, так само, як учора, сиділи Бавс, Кук та решта відомих мені з учорашньої сцени.

Потрапивши в центр, де рух, за точним фізичним законом, відбувається повільніше, я купив у продавця масок лілову напівмаску й, у такий простий спосіб убезпечивши себе від гострих очей Кука, став на один зі стовпів, які були з’єднані ланцюгом навколо «Тієї, що біжить». За це місце, що дозволяє уникати прикрого переміщення, що захищає від поштовхів і робить людину вищою за юрбу на дві чи три голови, я заплатив його власникові, який повідомив мене в пориві вдячності, що він займає його з ранку, — імпровізований промисел, що нагородив п’ятнадцятирічного паливоду золотою монетою.

Моя зосередженість була порушена. Заразлива інтимність того, що відбувалося — ця розгульна, легковажна й урочиста тиснява, яку обмахував, наспівуючи, стукіт оркестрів, що й були розміщені у різних кінцях площі, — зісковзувала у найсумнішу душу, як лоскотливе перо. Оглядаючись, я бачив подобу величезного будинку, з якого знято дах. На балконах, у вікнах, на карнизах, дахах, піддашках під’їздів, на стільцях, поставлених в екіпажах, було повно глядачів. Високо над площею вилися сотні китайських фігурних зміїв. Гумові кулі плавали над головами. По протягнених вище будинків дротах шумів довгий вогонь ракет, що горизонтально ковзалися. Прямий кут двох вільних від екіпажного руху боків площі, вершина якого впиралася в центр, утворив череду казкового населення, що переїздило; тут було на що подивитися, і я відзначив кілька виїздів, про які слід згадати.

Повільно віддаляючись, погойдувалася стародавня золота карета, з човноподібним низом і високим сидінням для кучера, але така величезна, що дорослі, що сиділи у ній, здавалися дітьми. Вони були в костюмах епохи Ватто. Екіпажем керував Дон Кіхот, підганяючи величезним списом четвірку коней, багато прибраних золотою, спадаючою до землі сіткою. За каретою ішов довгий справжній човен, повний капітанів, матросів, юнг, піратів і Робінзонів; вони розмахували картонними сокирами й стріляли з пістолетів, причому звук пострілу зображувався голосом, а замість куль вилітали плоскі сукняні пацюки. За човном, розгойдуючи хоботи, виступали слони, на спинах яких сиділи баядерки, гейші, виспівуючи грайливі шансонетки. Але найбільше з-поміж усіх витівок привернуло мою увагу майстерно зроблене серце завбільшки у дві сажені — з червоного плюшу. Воно було, як живе; здригаючись, напружуючись або падаючи, причому трепет проходив по його поверхні, воно повільно погойдувалося серед групи масок; роль амура виконував чоловік з величезним пером, яким він ударяв, як списом, у жахливу плюшеву рану.

Інший, з мордою кажана, стирав губкою ініціали, які писала на поверхні серця дівчина в білому хітоні й зеленому вінку, але як би швидко вона не писала і як би швидко не стирала їх жадібна рука, все-таки не вдавалося стерти кілька букв. З лівого боку серця, ховаючись і кидаючись раптово, звивалася огидна змія, жалячи протягнені вгору руки, повні квітів; із правого боку висувалася прекрасна гола рука жінки, що сипала золоті монети в капелюх старого-жебрака. Перед серцем стояла людина вченого вигляду, розглядаючи його у величезну лупу, і щось говорячи панянці, яка моторно стукала клавішами друкарської машинки.

Незважаючи на наївність алегорії, вона справляла сильне враження; і я стежачи за нею, ще довго бачив паруючу верхівку цього маскарадного серця, поки не почалося сум’яття, спричинене зупинкою процесії. Не відразу можна було зрозуміти, що сталося. Утворився прорив, причому передні виїзди віддалилися, продовжуючи свій шлях, а задні, напираючи під зростаючий лемент нетерпіння, застрягли на місці, тому що навпроти пам’ятника зупинилася висока, дивного вигляду споруда. Не можна було сказати, що вона зображує. Це був ніби високий ящик з довгим дашком попереду; його середина була задрапірована тканинами, що опускалися до коліс. Воно рухалося без людей; лише на високому передку сидів візник із закритим маскою обличчям. Спостерігаючи за ним, я побачив, що він повернув коней, ніби маючи намір вийти з ряду, причому тил його таємничої споруди, яку він котив, був тепер повернений до пам’ятника по прямої лінії. Дуже швидко утворилася юрба; частина людей, маючи намір допомогти, кинулася до коней; інша, розмахуючи кулаками перед обличчям візника, вимагала забратися геть.

Утікши зі свого стовпа, я кинувся до заднього боку споруди, ще нічого не підозрюючи, але смутно стурбований, тому що візник, зіскочивши з козел, поринув у юрбу й зник. Задня стіна споруди раптом здійнялася нагору; там, згорбившись у кутку, стояв чоловік. Він був у масці й щось робив з мотузкою, яка опускалася зверху. Він забарився, тому що наступив на її кінець.

Думка цього моменту нагадувала камінь, що свиснув повз вухо: так все стало мені ясно, без крапок і ком. Я встиг кинутися до пам’ятника й, розкидавши квіти, піднятися по виступах цоколя на висоту, де моя голова була вище колін «Тієї, що біжить». Унизу дико збилася галаслива юрба, я побачив спрямовані на мене револьвери й порожнечу величезного ящика, верх якого знаходився тепер на рівні моїх очей.

— Стібайте, бийте коней! — закричав я, схопившись лівою рукою за виступ підніжжя мармурової фігури, а праву простягнувши вперед. Ще не знаючи, що відбудеться, я почував навислу неподалік важкість загрози й готовий був прийняти її на себе.

Загальне заціпеніння ледь не допомогло жахливій витівці. У далекому кінці просвіту споруди відірвалася чорна тінь, із шумом кинулася вниз і, здійнявшись перед самим моїм обличчям, повернулася. Це була довгаста чавунна штамба, вагою пудів двадцять, пущена, як маятник, на міцному канаті. Вона повернулася в той момент, коли між її сліпою масою й моїм обличчям пройшла тінь жіночої руки, витягнутої жестом захисту. Удар плазом знищив би мене разом зі статуєю, як сокира — стеаринову свічу, але поворот штамби сунув її у повітрі кінцем повз мене, на дюйм від плеча статуї. Вона зупинилася й, вертячись, помчала назад. Цей зворотний удар був жахливий. Він зніс бічний фасад ящика, роздрібнивши його із громом, що кинув коней геть. Споруда гойднулася й завалилася. Двоє коней впали, плутаючись ногами у стременах; інші ставали дибки й рвалися, волочачи руїни серед юрби, що розсіювалася. Весь тремтячи від нервового потрясіння, я збіг донизу і передусім глянув на статую Фрезі Ґрант. Вона була прекрасна й неушкоджена.

Тим часом юрба линула із всіх кінців площі так густо, що, втративши капелюх і будучи відтиснутий публікою від центра сцени, де розлютоване збіговисько трощило перекинуту диявольську машину, я був загублений, як камінь, упалий у воду. Якийсь час два-три чоловіки крутилися навколо, обмацуючи мене й пропонуючи свої послуги, але, оскільки нас щохвилини грозило збити з ніг стрімке збудження, мене було невимушено й дуже швидко відділено від усяких доброзичливців і я би міг, коли б хотів, бути присутнім далі глядачем; але я поспішив вибратися. Усюди лунали крики, що напад — справа рук Граса Парана і його прихильників. Отже, карнавал був зім’ятий, перетворений на надзвичайну, центральну подію цього вечора; по всіх вулицях поспішали на площу групи, а деякі мчали бігцем. Стомившись від шуму, я звернув у провулок і незабаром опинився вдома.

Я пережив настрій, який влігся не відразу. Я сідав, але не міг сидіти й починав ходити, досі сповнений враження раптової смерті, яка пролетіла повз скроню і яку відвела маленька таємнича рука. Я чув тріск перекинутої зворотним ударом споруди. Вся вага сцен минулого дня з’єдналася з цим останнім спогадом. Відчуваючи, що не засну, я оглушив себе такою порцією віскі, яку сам визнав би в інший час жахливою, і зарився в постіль, не маючи більше сил ані чути, ані дивитися, як б’ється величезне плюшеве серце, сочачись отрутою й золотом, болем і сміхом, бажанням і прокльоном.