— Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.
— О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.
— Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.
— Ти любиш євреїв?
— Закоханий у Берту не я, а ти.
— Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…
— Що ти?
— Звичайна посередність.
— Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.
— Як саме?
— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?
— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.
— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.
— Та що йому до того?
— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.
— Ти й справді вважаєш мене негідником?
— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.
— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?
— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.
— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.