— Причина?
— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.
— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?
— Так, пане крейслейтер.
— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?
— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.
— Чим?
— Дозвольте висловити припущення?
Функ кивнув.
— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.
— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.
— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.
— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.
— І тепер нічого не можна зробити?
— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?
— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.
— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?
— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.
Функ посміхнувся:
— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.