— Уже поставили, — потер руки директор, і мені раптом здалося, що він привів мене сюди тільки для того, щоб перевірити, чи виконано його наказ.
Страх мій наростав. «Гете, — гарячково працювала думка, — наскільки мені відомо, цей плідний автор написав Лише тридцять два томи». Директор зловтішно стежив за моїм подивом і збентеженістю.
Я не знав, чого чекати від нього далі.
— Хто вас цікавить? — запитав він.
Я назвав перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку:
— Ян Червень.
Цього автора, який помер молодим і після смерті якого вийшла всього одна книжка, я дуже любив. Мабуть, тому він перший сплив мені на гадку.
— Червень, — посміхнувся директор. — Гаразд, ходімо.
Директор знову повів мене коридорами. Страх мій дедалі наростав. «Червень, — пригадав я, — помер сорок років тому». Коли ми проходили повз двері, на яких сяяли знайомі і незнайомі імена, я раптом побачив табличку «Діккенс» і зупинився. Директор, помітивши, що я завагався, охоче відчинив двері. Знов полиці заставлені книжками. Я запам’ятав тільки номер на останньому томі: 617.
Далі все діялось ніби вві сні. Ми знову вийшли в коридор, а потім опинилися в невеликій кімнаті.
— Червень, — сказав директор.
Полиці тут були напівпорожні, я подумки полічив томи: всього одинадцять.
— Він помер порівняно недавно, — сказав директор. — До того ж працює дуже повільно і з великою відповідальністю.
Здавалося, він вибачався за те, що в цій кімнаті так мало книжок.
Я зняв із полиці перший том. «Блакитний собор». Я погортав його, як гортав багато разів до того; це було те саме видання, що я мав у себе вдома.
Відтак я взяв наступний том, здається, сьомий. Це був рукопис. Я прочитав кілька речень, і мене заполонило таке саме почуття, як і.під час читання «Блакитного собору», страх на мить зник, і я усвідомив, що ці речення міг написати тільки Червень, і ніхто інший, а також те, що досі мені не доводилося їх читати, що їх немає в жодній з його новел, але що вони належать йому. Я обережно поставив том на місце і вже не пам’ятаю як, — усе це діялось неначе в якомусь дивнрму сні, — знов опинився в кабінеті директора, знов сидів навпроти нього, й мені майнуло в голові, що, можливо, цього огляду бібліотеки не було, — все це мені, можливо, тільки примарилося, поки я, тут сидів.
Я формулював у думці якесь запитання, але директор випередив мене й почав розповідати:
— Вони пишуть. Пишуть далі й писатимуть без кінця. Для цього вони нарешті мають усі умови, їм не дошкуляє голод, не відвертають буденні клопоти, всілякі непорозуміння. Тут вони можуть цілком віддатися своїй творчості, тільки їй. Коли хтось напише черговий том, ми ставимо його на полицю поряд з іншими. Як бачите, наша бібліотека весь час поповнюється. Тут Бальзак пише й далі свою «Людську комедію», Мопассан закидає нас новими й новими томами оповідань. Юдіф Готьє написала дев’ять нових романів про Схід, Ібсен саме закінчив свою дев’яносто першу п’єсу, Олбін Бажен прагне зрівнятись у нових есе з велетнями світової літератури. Тут, як бачите, є всі. — Він мить помовчав, потім додав: — І всі, хто не може не писати, колись потраплять до нас і писатимуть далі. І ми щиро раді кожному новому читачеві.
Мені потьмарилося в очах, поза спиною сипнуло морозом, я відчув невимовний страх і вперше прокляв ту хвилину, коли вирішив прийти сюди, щоб записатися в читачі цієї бібліотеки.
— А що стосується умов, — провадив далі директор, — умов, яких треба дотримуватись…
ebooksa