Розгублений і схвильований, я чекав, що він казатиме далі.
— Певна річ, ви розумієте, що книжки, які вони тут написали, не можна видрукувати. Вони існують тільки в одному-однісінькому примірнику, тож з огляду на їхню рідкісність ми не видаємо їх додому. Наша перша умова: той, хто відважиться з ними познайомитись, повинен залишитись тут, у бібліотеці. Тільки так можна гарантувати, що він не піддасться спокусі й не винесе їх за межі бібліотеки. А друга умова, — і це само собою зрозуміло, — вимагає, щоб той, хто захоче тут досліджувати творчість якогось письменника, досконало знав усе, що він написав до того, як… — Директор не сказав, «коли він жив», а змінив хід і напрям фрази — …і все, що є в інших бібліотеках. — Він знову трохи помовчав. — А третя умова, — і це теж зрозуміло само собою, — він ніде не сміє розповідати про знайдене й прочитане тут. Про саму бібліотеку, звісно, розповідати не забороняється, ми раді, коли нас популяризують, але той, хто заглибиться в ці томи, не сміє ніде й словом прохопитись про те, що тут побачив. Інакше він більше ніколи не знайде сюди дороги.
Ось що сказав мені директор.
Але останню його умову я таки порушив — написав оце оповідання й виклав у ньому все, що зі мною приключилось. Через те, і тільки через те, я більше не можу знайти дороги до цієї бібліотеки. Через те, і тільки через те, я приречений на звичайні бібліотеки, на ті знання, які зберігаються в них, на твори, давно вже написані. Можливо, це сталося зі мною ще й тому, що я не надто прагнув пізнати ті твори, які можна прочитати тільки в цій бібліотеці.
Але одне я знаю цілком напевне: така бібліотека є.
ПИШНІ БІЛІ ЛЕБЕДІ
Тисячі вікон спалахнули райдужними барвами в останніх променях надвечірнього сонця, проте ніхто з жителів міста не звернув на це уваги. Навпаки, гарячковий рух на вулицях з настанням вечора зробився ще інтенсивнішим. Невпинний потік машин і перехожих злився в суцільну сіру смугу. Однак у тому, що цей потік, який весь час змінював свій напрям, плинув зовсім нечутно, було щось неприродне. Над містом стояла глибока тиша, немовби на нього наділи величезний скляний ковпак.
Так мимохіть здавалося самотньому чоловікові, який стояв зсутулений на невисокому пагорбі за містом. Наставивши вухо, він намагався почути мову міста. Але місто мовчало. Чоловік довго стояв отак, немов закам’янілий, потім ураз повернувся й неквапливо пішов назад.
Він був уже старий і жив тут, за містом, на краю великого смітника. Усе, що місто викидало зі свого нутра, поступово потрапляло сюди. Він жив тут уже давно, але так і не зміг звикнути до цього середовища. Нічого з того, що було для нього таким звичним у давноминулому житті, йому не вдавалося тут знайти. Жодну з тих дрібничок, які нагадували людські вподобання й слабості. На звалищі не було ні порожніх бляшанок з-під пива, ні недопитих пляшок лимонаду, ні зів’ялої городини, ні кавової гущі, лушпиння цибулі чи шкурки запашних апельсинів, ні навіть обгризених кісток. Колись давно сама думка про щось подібне викликала б у нього огиду, але тепер щоразу, коли він бачив десь бодай клаптик паперу, який нагадував йому обгортку шоколаду, серце його починало прискорено калатати. Замість цього смітник заповнювали якісь дивні машини, блискучі деталі, тонкі стебла, схожі на дроти, потрощені плити з незнайомого матеріалу, уламки гострого металу, які залишили на його руках білі шрами, й рожева прозора фольга. Тисячі й мільйони речей височіли тут, мов тріумфальні арки, незвичайні скульптурні групи й мертві фонтани мінливих форм та конфігурацій. Це були пам’ятки їхньої цивілізації і прогресу.
Старий мав жалюгідний вигляд. Худі руки стирчали з убогого лахміття, невидимий плуг часу глибоко поорав його обличчя. Лише вряди-годи він знаходив собі якусь поживу, отож постійно був голодний. Проте голоду він уже не відчував — голод став невід’ємною частиною його життя.
Тепер старий сидів перед своєю злиденною халупою, зліпленою з різного мотлоху, на якомусь предметі, що віддалено нагадував бочку. До колін його була прихилена стерта й потріскана пневматична шина, найбільший скарб його, якщо не рахувати невеличкого клаптика старої газети з фотографією кафе. Примруженими до вузьких щілин очима він дивився на далеке місто, але не бачив його. Зморщена рука неквапливо гладила гуму. Пальці з неймовірною ніжністю занурювалися у вцілілі заглибини і з трепетом обмацували кожний виступ. Старий мріяв. Його оточувала симфонія звуків. Автомобіль повільно ніс його вулицею. Він чув тихе гурчання мотора, уривчастий жіночий сміх, ніжний перегук клаксонів. Бачив яскраво освітлені вітрини, розкошував фантастичною музикою міста, переповненого людськими створіннями. Старий сидів застигло, наче нежива статуя. Але ні — він був живий і наново переживав своє минуле життя.
Вечоріло. Темна синява неба по краях переходила у зелень, а на заході пурпурова червінь зливалася з ясною жовтизною. Металева пустеля покидьків спалахнула всіма барвами надвечірнього неба й гідна була пензля самого В. Тернера[54]. Потім усе знову скувала мертва застиглість, і здавалось, ніщо вже не може порушити спокою цієї композиції. Та невдовзі з’явилася постать хлопчака і внесла в картину рух. Він то щезав, то знову виринав у найнесподіваніших місцях, а тоді губився знову, щоб за мить з’явитись уже зовсім близько. Хлопець рухався з неймовірною легкістю, не вагаючись, де йому ступити й що обминути. Це свідчило, що тут усе знайоме йому ще змалку.
Нараз хлопчак застиг, закам’янів, наляканий непорушністю старого, який сидів під халупою. Та за мить усе ж таки підійшов ближче. Старий розплющив очі, повільно повернув до нього голову; він був виснажений, немовби повернувся з далекої дороги.
— Я приніс вам їсти, — прошепотів хлопчина, ще не опам’ятавшись після переляку.
Старий, здавалося, його не чув. Рука його безладно лежала на старій шині.
— Я не голодний, — нарешті озвався він.
— Вам треба поїсти, — відповів хлопчина вже трохи веселішим голосом. Ця відраза старого до будь-якої їжі була йому добре знайома. — Без їжі не можна жити, — додав він.
ebooksa