— Та ви що, не читали денних газет? Не слухали радіо, не дивилися телевізора? Невже ви не чули, що сталося? Нічого не чули?
— Нічого…
— Ну, то будь ласка, ось у мене «Вечірній стяг». Читаю офіційне повідомлення: «Надзвичайним розпорядженням Системи футбольна команда «Боротьба» негайно розпускається у зв’язку з тим, що вона домагалася своєї мети у спосіб, небезпечний для громадського порядку й національних інтересів. Тому запланована на завтра, тридцяте травня, фінальна зустріч на першість країни з футболу відміняється, а чемпіоном країни автоматично стає команда «Тайфун».
— Не розумію…
— Краще нічого не розуміти, ніж багато питати. Ми вже про це говорили… Так що «Боротьбі» кінець!.. Тепер вам ясно? Коли дійдете до цього рядка, прочитаєте його так, як я змінив, тобто скажете: «Єдиний «Тайфун». — Він дістає сигарети, бере одну і, не припалюючи, веде далі: — Невеличка заміна. Зовсім незначна заміна. Слово викинули, слово вставили. Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… А тепер швидше до студії, скоро ваш вихід. Гадаю, немає потреби наголошувати на тому, що йдеться про розпорядження Системи. Тобто про наказ! І то згори! Аж ізвідти!..
Помічник бухгалтера «Шляхетності» залишає чоловічка-гумку в коридорі, та коли відчиняє двері до студії, агент знову опиняється біля нього.
— Як я вам казав ще вчора, у моєму кабінеті в УДЕГ, післязавтра, тобто в понеділок тридцять першого травня о восьмій ранку, ви отримаєте у паспортному відділі те, чого так бажаєте… ваш паспорт. Начальник Управління розпорядився видати вам паспорт.
Двадцять годин сорок чотири хвилини. Помічник бухгалтера «Шляхетності» сидить на стільці в студії, чекаючи свого виступу. Уже почався передостанній номер, танцювальне шоу «Троянди для Системи». Сім танцюристок, хтиво вигинаючись, снують по майданчику. Посеред нього височить щось схоже на вівтар з офіційною емблемою Системи. Танцюристки, всі в зеленкуватих трико і з кошиками, повними трояндового цвіту, посипають ним вівтар. Помічник бухгалтера помічає маленьку дірочку в трико найтілистішої з дівчат. На лівому стегні, вгорі. Він прикипає до неї очима і довго не відривається.
Та ось він схиляється над рукописом. Наближається та хвилина, коли він стане перед мікрофоном: «…футбольна команда «Боротьба» негайно розпускається у зв’язку з тим, що вона домагалася своєї мети у спосіб, небезпечний для громадського порядку й національних інтересів»… Краще нічого не розуміти, ніж багато питати… Йдеться про наказ! І то згори! Аж ізвідти!.. Невеличка заміна. Зовсім незначна заміна. Слово викинули, слово вставили. Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… Я — «Боротьба», а якщо підкоритися вимозі чоловічка-гумки, якщо підкоритися наказові й сказати «Єдиний «Тайфун», то це те саме, що сказати: я — «Тайфун»! Але ж хіба він так скаже! Як можна відмовитися від своєї команди? Як можна зрадити захоплення дитячих літ? Захоплення, що триває з дитинства, що не згасає з далеких казкових часів твого дитинства… І тепер йому здається, ніби він вирушає на пошуки втраченого часу свого дитячого світу, того часу, коли ще не було Системи, коли кожен хлопчик — та й не тільки хлопчик — вільний був обрати собі чи то «Боротьбу», чи то «Тайфун» або ж міг із чистим сумлінням перейти з «Боротьби» в «Тайфун» чи з таким самим чистим сумлінням із «Тайфуну» в «Боротьбу». Коли він був сповнений віри в те, що життя довіку залишатиметься таким, яке воно є в його дитячому товаристві, і що, ставши дорослим, він так само вільно зможе вболівати за ту команду, яка йому найбільше подобатиметься, чи бути прихильником тієї ідеї, яка найдужче його хвилюватиме. У все це він вірив тоді, ще тоді, коли й не підозрював, які хитромудрі кайдани можуть кувати люди на людей…
Двадцять годин п’ятдесят одна хвилина. Танцювальне шоу «Троянди для Системи» триває. Сім танцюристок ніяк не закінчать своїх вихилясів. І що то воно в біса за кошики? Зачаровані якісь? Чи то все фокуси? Скільки вже кілограмів того цвіту з них витрусили, а кінця-краю йому немає! Під оцією зливою пелюсток емблема Системи вже не емблема, а якийсь страхітливий ідол. У зеленкуватому трико так само видно дірочку… Він знову прикипає до неї очима, і погляд його метається, як метається на майданчику ота тілиста. Краєм ока він бачить, як один із техніків у контрольному вікні хитрувато підморгує йому, — певно, помітив, що він пильно розглядає танцюристку, і зрозумів це по-своєму.
Нараз усе в ньому розпадається на гамуз, у голові паморочиться, і його думки, почуття, враження, передчуття, спогади, події, які він пережив чи, може, йому тільки здавалося, що пережив, голоси, які він колись чув чи, може, йому тільки здавалося, що чув, розмови, що колись відбулися чи, може, йому тільки здавалося, що відбулися, — все це в ньому розколюється на друзки, все перетворюється на безліч дрібнесеньких скалочок, і вони укладаються в дивовижну мозаїку.
Я — «Боротьба»! Хіба ж міг він уявити собі тоді, що прийде якась Система й усе поставить під свій контроль, усе до найменшої дрібнички!.. Хіба ж міг він уявити собі тоді, що світ людей докотиться до світу Систем! (Тут Система, й там, і там…) Щасливі лялькові жінки, щасливі лялькові чоловіки… Цілий щасливий ляльковий світ! Світ ляльок з паспортами. Але ж і він отримає паспорт — свій, власний — і відразу вкладе його в чорну шкіряну оправу, щоб, не дай боже, не пошкодити. «У понеділок тридцять першого травня, о восьмій годині ранку ви одержите в паспортному відділі… Начальник Управління розпорядився видати вам паспорт». Тепер усе погоджено, все залагоджено, все обумовлено. Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! Він подав і дві маленькі фотографії «нейтрального тону»… На якого біса здались оці прожектори, що засліплюють його, чому б телебаченню не бути трохи людянішим, без нещадних сліпучих прожекторів допиту в тутешньому УДЕГ чи в якомусь іншому УДЕГ? Як випаде трохи вільного часу, він створить телебачення без прожекторів допиту третього ступеня, створить людство без прожекторів допиту третього ступеня. Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! Юності властиве безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних. «Ми погоріли!.. Тобто ще не погоріли, але горимо…» Я — «Боротьба»!.. «Гадаю, немає потреби наголошувати на тому, що йдеться про розпорядження Системи. Тобто про наказ! І то згори! Аж ізвідти!..» Я — «Боротьба»! Ти насміхаєшся, кінець «Боротьбі», її стерто з паперу. «…футбольна команда «Боротьба» негайно розпускається у зв’язку з тим, що вона домагалася своєї мети у спосіб, небезпечний для громадського порядку й національних інтересів». Ось і на «Боротьбу» УДЕГ начепив ярлик небезпечної! Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! «Нейтрального тону…» Виходить, треба бути нейтральним, щоб усе це витримати й залишитися живим. Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… У понеділок тридцять першого травня, о восьмій годині ранку він отримає паспорт, і тоді його мрія — подорож за кордон — стане дійсністю, невелика затримка — не біда, світ від цього не западеться, у вівторок першого червня о десятій сорок виліт. Я відчуваю, що в подорожі наберу кілограмів зо два… Із зміною обстановки в мене з’явиться й апетит. Із Системою жарти погані, коли вже вона тебе примітила й ти попав між її трибки — все, тобі кінець!.. Коли б не заява про відданість, він би не відчував того, що відчуває тепер; він не може заспокоїтися відтоді, як написав, підписав і подав до УДЕГ заяву про відданість. Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! «Академіків — хоч греблю гати, із шкури пнулися, аби виявити бажання подати заяву про відданість. А знали б ви, як сюди пхалися викладачі з університету й інших вищих навчальних закладів!» Які в нього справи — у нього, маленького помічника бухгалтера, щ? в нього спільного з політичними діячами? Не слід було давати згоду на заяву про відданість, це ганьба, велика ганьба. У понеділок тридцять першого травня, о восьмій годині ранку йому видадуть паспорт, тепер усе погоджено, все залагоджено, все обумовлено… Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… Дві невеличкі фотографії «нейтрального тону», так, фотографії, не сама людина, ні. Ні й ніколи. Людське сумління не визначається «нейтральним тоном», сумління не буває нейтрального тону, не може бути нейтральним, не може залишатися нейтральним перед злом, яке люди чинять людям.
Так, так, справді! Три крапки після слова «душа» мають значення, вони повинні нагадувати, повинні волати про те, що люди вільні відчувати меланхолію, коли сіється мжичка і коли не сіється мжичка, і взагалі відчувати все, що хочеться відчувати, й ні перед ким не складати про це звіту. Три крапки після слова «душа» — це схований підтекст, це продовження свободи. Я — «Боротьба»! Я — «Боротьба»!..
Двадцять годин п’ятдесят п’ять хвилин. Ведучий перед мікрофоном:
— А зараз, дорогі телеглядачі, завершальний номер нашої вечірньої програми, ліро-епічний вірш «Рапсодія С, або Рапсодія про Систему». Наш поет — помічник бухгалтера з корпорації «Шляхетність» і…
У контрольному вікні він знову бачить чоловічка-гумку. Отже, той не пішов, отже, й досі тут, лишився стежити, лишився контролювати, щоб бути певним: помічник бухгалтера з корпорації «Шляхетність» бездоганно виконає наказ Системи. «Спробуйте, Чутлива Душе! Спробуйте!.. Ось тут, де ви говорите:
Перший з цих двох рядків треба вилучити. Він звучить якось… якось дивно. Тобто коли він іде отак безпосередньо перед наступним рядком…» У контрольному вікні стовбичить чоловічок-гумка й невідривно дивиться на нього, дивиться просто в очі, дивиться на губи, які зараз прокажуть «Рапсодію С, або Рапсодію про Систему»; увесь вірш прокажуть його губи, увесь, і виправлений, і в тому місці, де стоїть друга позначка, вимовлять: «Єдиний «Тайфун».
Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! З Системою жарти погані, коли вже вона тебе примітила і ти потрапив між її трибки — все, тобі кінець! Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! Так, я з глузду з’їхав! Цей дивний голос лунає в ньому несподівано, голос злітає, і з нього спадають кайдани. Я з глузду з’їхав, так, це безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних!.. Я теж юний, хто заперечить, що я юний? Я юний у п’ятдесят один рік, у п’ятдесят один рік юний і безумний!.. І я повинен зараз навести свідчення відданості — інше свідчення відданості, яке для мене значно природніше, яке куди більше відповідає глибинній суті моєї душі, тому що одна є Боротьба, завжди і скрізь, одна є Боротьба за те, щоб ніколи не згасав у людській душі порив до свободи й прагнення того, щоб людство стало трохи людянішим.
— А зараз, дорогі телеглядачі, я, стисло змалювавши вам портрет нашого поета, надаю йому слово. Я вже сказав, що його вірш називається «Рапсодія С, або Рапсодія про Систему», і, як ви самі побачите чи, правильніше сказати, як ви самі почуєте, основний пафос вірша виражений у рядку: «Єдина Система». Цей рядок повторюється багато разів, і навколо нього побудовано весь поетичний твір. Отже, перед мікрофоном наш поет!
Ось він і перед мікрофоном. На нього націлились камери, прожектори, він розгортає рукопис, дивиться в очі чоловічкові-гумці у контрольному вікні. «…Інше свідчення відданості, яке для мене значно природніше, яке куди більше відповідає глибинній суті моєї душі…» Він розправляє рукопис, що пом’явся, потім розриває його навпіл, розриває на чотири шматки, на вісім і каже:
ebooksa