— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.
— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.
— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.
— Я проведу вас до нього.
Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.
— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.
Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.
— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.
— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.
— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.
Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.
— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.
— Я тут.
— Я нічого не бачу.
— Той мерзотник…
— Почекайте мене.
— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.
Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.
— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.
Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.
ebooksa