— Що це — стічний канал? — спитав Торн.
— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?
Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.
— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.
— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.
— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.
Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.
— Ходімо, — тільки й видушив із себе.
— Крізь стіну?
— Назад. Треба вибиратися звідси.
Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.
— Торне!.. — Він узяв Торна за руку й притяг ближче до себе.
Під прямим кутом до їхнього тунелю починався інший перехід.
Певно, вони не помітили його в темряві й проминули.
— Там у кінці світло, — прошепотів Торн.
— Мабуть, то наш дотепний провідник.
Вони поволі рушили вперед тим переходом. Тепер під ногами в них було щось на зразок грубої бруківки, яка привела їх до такої собі печери з кам’яними стінами; але вони не сягали стелі й угорі скидалися на зубці. Заглянувши досередини, Торн і Дженнінгс побачили, що світло, яке вони помітили з того кінця переходу, йде не від смолоскипа. Ця своєрідна зала була добре освітлена кількома висячими світильниками під стелею. Посередині стояли два чоловіки й дивилися на прибульців так, наче давно вже їх дожидали. Один з них був той самий злидар-араб, його загашений смолоскип лежав долі поруч нього. Другий — старий чоловік у шортах кольору хакі та сорочці з короткими рукавами, схожий з вигляду на археологів, яких вони бачили на розкопках у пустелі. Він мав дуже серйозний вираз обличчя, блідого й виснаженого, а просякнута потом сорочка липла до кощавого тіла. Позад нього Торн і Дженнінгс розгледіли грубий дерев’яний стіл, завалений паперами та сувоями.
Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.
— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.
— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.
ebooksa