— У Бернарди, не інакше.
Вони вийшли з крамниці й рушили вуличками хутірця. Бастіан да Роза, що стояв на ганку своєї хатини, скинув капелюха:
— Доброго здоров’ячка, сеу докторе!
Перейшли вигін: під навісом галпана, там, де вчора горіло багаття, тлів жар. Горобці клювали недоїдки, залишені погоничами. Спустилися до Жаб’ячої Коси. З солом’яних халуп зацікавлено визирали напівголі жінки: хто не чув про Вентуринью, полковникового сина, який вивчився на доктора? До них підійшла Гута.
— Не впізнаєте, Вентуриньє?
Вентуринья заперечливо похитав головою: скільки тих дівок перейшло, всіх не запам’ятаєш.
— Це Гута, — пояснив турок.
Повія підійшла майже впритул.
— А вам ще подобався мій запах. Чи забули?
Він відразу пригадав духовитий запах тютюну. А пригадавши, поліз у кишеню і дав Гуті п’ять мілрейсів, ціле багатство. Три чарки тикіри з шлунка шугнули в голову, докторунчик тепер чолов’яга ого-го! — сама щедрість і веселість. Усі місцеві його служники. А от Адела пахне сандалом. У кишені верхової куртки намацав медальйон. Перш ніж подарувати, треба буде вставити свій портрет, нехай носить на білосніжній шиї, на персах: ах, цей розкішний Аделин бюст!
Породиста кобила знайшлася біля рубаної хатини. Збуй-Вік запропонувала кави, але Вентуринья відмовився, добродушно пожартувавши:
— То ти ще жива, Збуй-Вік? І ще розпусничаєш, старе луб’я? — Всі місцеві його служники.
Збуй-Вік зовсім не служниця, а слово «розпусничати» надто грубе. Отож стара заперечила:
— Ти заговорив незрозумілою, докторською мовою. Хлопчаком ти залазив у моє ліжко. І хто, як не я, старе луб’я, навчив тебе, що таке жінка?
Ще п’ять викинутих мілрейсів.
— Бувай, Збуй-Вік.
Високонога кобила під тонким шкіряним сідлом і в збруї, оздобленій сріблом. Бакалавр Андраде-молодший, красуючись, оглядав хутірець, оселі й склади. На прощання подав руку Фадулові Абдалі.
— І що ви робите в цій брудній норі, не уявляю. Щоб заробляти, треба жити не тут, а в Ітабуні. — Всі місцеві його служники. — Надумаєте перебратися, дайте мені знати. А тут як був свинюшник, так свинюшник і лишиться.
На щастя, капітан Натаріо да Фонсека цих слів не чув: він саме квапливо натягав штани й чоботи; з ліжка йому всміхалася гола Бернарда.
Про зневажливий відгук бакалавра капітан дізнався лише через кілька днів, коли знову завітав до Великої Пастки. Вентуринья подався до Ріо-де-Жанейро; там його чекали факультативний курс, високовчені, викладачі, нудні лекції, Адела Лапортенья — Аделіта Золота Ручка, ерудитки-повії, ночі танго і гульок.
ebooksa