Спершись на прилавок, Педро Циган пив, власним коштом, ранкову чарку. Більшу частину ночі він провів у лісових чагарях, стежачи за пересуванням жагунсо, які форсованим маршем прибували з Такараса.
Фадул сказав йому з серцем:
— Та й час же ти вибрав, щоб сюди притягтися! Гіршого не придумаєш.
— А чому це, мій друже Фаду, ти так заговорив? Ти що, не радий мені?
— Чому я так кажу, ти добре знаєш. Ти ж бачив усіх тих головорізів, чи не так? Хіба ти не знаєш, що вони збираються напасти на Велику Пастку?
— А хіба я коли-небудь не встигав сюди вчасно? Чи ж мене не було тут тоді, як Ручка, Шико Пилка і Жанжан вчинили погром? А в повінь хто розшукав Сисеро Моуру і Сан, сердешну небогу? А під час епідемії хто поїхав за ліками? Не хочу хвалитись, друже Фаду, але від небезпеки я ніколи не тікав. Спитай он у капітана, він мене давно знає. — Циган поставив чарку на масний прилавок, почухав чуба. — Ти б краще дав мені шматок в’яленого м’яса заморити черв’ячка. На голодний шлунок не побіжиш, і нам би треба підживитись, перш ніж закрутиться веремія. — Він подав туркові гармонію. — Прибережи, щоб потім погуляти.
Новини, принесені Педро Циганом, підтвердив і лист учительки Антонії, що його вона передала через свого учня Лазиньйо, сина начальника станції Далво. Привчений доставляти листи й телеграми полковникові Боавентурі Андраде на фазенду Аталая, хлопець, охляп на віслюку, прискакав поперед жагунсо, так що вистачило часу вжити необхідних заходів. Заходів термінових і не завжди легких.
Нелегко було переконати негра Еспіридіана поїхати на фазенду Винозоре, але почуття дружби до Натаріо переважило: він вирушив на прохання товариша й бойового соратника охороняти його дружину та дітей; нехай друг боронить Велику Пастку із спокійним серцем. Хоч спершу негр навіть образився.
— На плантацію? Ти що, Натаріо? Поїхати звідси в таку хвилину? Мов стара ганчірка? Та нізащо!
— Хто ж посміє вважати тебе ганчіркою? — Капітан аж розсміявся, що траплялося з ним дуже рідко. — Викинь це з голови і слухай мене уважно. — Капітан по-дружньому обняв його за плечі. — Чому ти їдеш туди? Адже ж не тому, що тікаєш з Великої Пастки, а щоб мені допомогти, бо ми з тобою як брати. Хіба не так?
— Авжеж.
— Ну так ось, ти мені допоможеш куди більше, якщо будеш із Зилдою та дітьми, на тебе можна покластися. Ще бракувало, щоб і там з’явився лихий кабра. — Не даючи Еспіридіанові отямитись, Натаріо вів далі: — Якщо туди заявиться хтось, ти його спершу вколошкай, а тоді пошли Пебу попередити мене. — Не знімаючи руки з негрового плеча, він сказав довірчо: — Я так хотів, щоб Еду лишався з ними, але де там, і слухати не став. Хлопець він слухняний, а це вперся, як осел. — У голосі його бриніли і турбота, і гордість: видно, непослух сина його потішив.
— Так і мусить бути, якщо він ваша плоть.
Попри свою звичну стриманість Натаріо обняв Еспіридіана. Після смерті Бернарди капітан дуже змінився.
— Зилді скажеш, щоб зоставалася на плантації, нікуди не потикалась, гляділа дітей і чекала на мене.
Ще важче було переконати негритянку Епіфанію поїхати на фазенду Санта Маріана, у верхів’я річки Кобрас, і взяти з собою Тово, хрещеника дони Ізабел і полковника Робустіано де Араужо.
Син Шанго, бога війни, Факел Абдуїн був наполовину Ошоссі — мисливець, а наполовину Ошала — великий батько. Епіфанія була Ошум, володарка річки й веселощів; як цариця, вона не могла скоритись наказові смертного, хоч би якого. На зорі, перш ніж сонце освітило Велику Пастку, коваль покликав Рессу, щоб вона допомогла йому принести криваву жертву; вони зарізали чотирьох півнів і одного з них віддали у жертву Єманжі, головній господині померлої Діви.
Янсан сіла на свого коня, Рессу станцювала бойовий танець, вирушила на війну, привела за собою мертвих і відкрила дорогу егунові.
Негр здригнувся, затулив очі руками; він метався то в один, то в другий бік, пропонуючи Єманжі червоний від крові півнячий дзьоб. Зненацька схопився вітер, з небес спустилася хмара і перетворилась на істоту: то був не добрий Бог маронітів, а цариця вод, владичиця океану, дона Жанаїна. Син Шанго і Ошоссі прийняв Єманжу, свою дружину. Вона взяла на руки дитину і почала її чукикати під веселу пісню життя.
Діставши наказ від егуна, Епіфанія мусила скоритись. Ця жінка пройшла вогонь і воду й ніколи не плакала, не скаржилась. Вона вміла тільки зойкати й зітхати — зойкати з радощів, зітхати з насолоди. Епіфанія спробувала чинити опір, але не змогла, егун своїм кощавим пальцем указав їй життєвий шлях. Як уже бувало не раз, подав їй дитину й вирядив у дорогу.
ebooksa