— Зови мене Іштлан.
Вони спілкувалися на санскриті. Його доторк був холодним, аж здавалося, ніби то ящірка. Від нього її кидало то в остуду, то в жар. Голову Іштлана вінчала корона з переплетених змій, приборканих страхом смерті. Мантія на ньому була осяйно-червона, барви старого золота та густого пурпуру.
— Роздягнися, — мовив він.
Дівчина скинула нічну сорочку. В кімнату заглядав величезний місяць. Тіло Іштлана було білим, а сам він був маленьким. Він ліг біля неї на залізному ліжку й провів руками по її грудях, схожих на троянди.
Ще ніколи в житті вона не зазнавала такого відчуття. Їй було більш ніж приємно. І вона боялася, що скоро все скінчиться…
Вона зітхнула й сказала Іштланові:
— Я тебе кохаю, любове моя! Моє велике кохання!
Ось так воно сталося. Бажала, аби це тривало вічно. Боже праведний, як було хороше! Вона бажала ще і ще відчувати це.
Подумки підбирала слова, які йому скаже. «Прийми мене!» Чи «Я пропоную вам себе». Була під невимовним враженням.
— Коли ви повернетеся? — запитала.
— Коли місяць знову буде вповні, — промовив Іштлан.
— Та хіба ж я витримаю стільки!
— Таке моє правило, — відповів він незворушно.
— Я матиму дитину?
— Ні.
— Та я ж помру від смутку за вами! Як же мені бути?
— Злягайся з іншими.
Він підвівся, поцілував її в чоло й вилетів у вікно. Вона тихо заплакала — знову сама, як скрипка без смичка. Доказом того, що сталося, було простирадло в плямах крові. Вона його не прала, зберігала, аби показувати тим, хто не повірить.
Дивилася, як народжується рожевий світанок, слухала, як у густому тумані без зайвої метушні озивалися перші пташки.
Бог освітлював її тіло.
ebooksa