Перед сном знову випила жасминового чаю з бісквітом, почистила зуби, перевдяглася й пірнула в ліжко.
Був травень, і легенький вітрець того вечора був якийсь особливий, погойдував штори. Чому особливий, не знала. Почитала трошки ранкову газету. Погасила нічник. Крізь прочинене вікно лилося місячне сяйво. Місяць якраз був уповні.
Скрушно зітхнула: жити одній таки важко. Самотина гнітила її. Як це жахливо, коли навіть ні з ким погомоніти. Вона була невимовно самотньою. Пані Кабот — і та мала кота. Рут Алграве тварин не мала — для її витонченого смаку вони здавалися надто вже брутальними. Навіть телевізора не мала. З двох причин: і бракувало грошей, і не хотіла дивитися на оті непристойності. Подумати тільки, по телевізору пані Кабот показували, як чоловік цілував жінку в уста. І це попри те, що можна заразитися мікробами. Ах, коли б її воля, засипала б «Таймс» обуреними листами. Та це, як видно, справі не зараджувало: сорому не знав ніхто. Уявляєте, не так давно вона бачила, як кобель покривав сучку… Її це страшенно вразило. Та коли Бог так хоче, то нехай. Але її ніхто не займе, подумала. І жила собі самотою.
Навіть діти не знали сорому. Вона їх уникала. І страшенно жалкувала, що з’явилася на світ від неповстримливості батьків. Їй було соромно за їхню безсоромність.
А що лишала на підвіконні рис, то до неї навідувалися голуби. Часом залітали аж у кімнату. Божі посланці, й так невинно туркотять. А втім, і їхнє туркотіння безсоромне, хоча воно й значно краще, аніж бачити голу жінку по телевізору. Завтра ж неодмінно напише обуреного листа про зіпсуті звичаї цього клятого Лондона. Якось їй довелося бачити чергу розбещених біля пабу, що очікували відкриття, аби прикластися.
Як це їм дозволяє королева? Незбагненно. Вона напише ще одного листа, в якому звинуватить саму королеву. Писала листи гарно, без граматичних помилок, і відстукувала на друкарській машинці в офісі, коли випадала вільна хвилина. Містер Клерсон, її шеф, неабияк хвалив її дописи в газету. Навіть казав, що могла б і письменницею стати. Вона дуже пишалася цим і дякувала йому.
Вона лежала в ліжку одна зі своєю самотою. Хоча…
Отоді це й сталося.
Відчула інтуїтивно, як у вікно влетіло щось, але не голуб. Вона злякано запитала:
— Хто тут?
І ніби подув вітерцю, прошелестіло:
— Це я, і не хто інший.
— Хто ж ви? — запитала, вся тремтячи.
— Я прилетів із Сатурна, аби покохатися з тобою.
— Та я ж нікого не бачу! — вигукнула вона.
— Важливо, що ти мене відчуваєш.
І вона відчула його. То було щось схоже на електронне погойдування.
— Як вас звати? — запитала з острахом.
— Це не так істотно.
— Але мені хочеться кликати вас на ім’я.
ebooksa