— Ну, вірніше підпільну газету «Овернський патріот». Вона звертається, я цитую дослівно: «до всіх, хто може тримати зброю, хто хоче боротися з ворогом всіма засобами, аж до збройних сутичок».
— Хто тобі дав цю газету, Марі-Те?
— Не знаю.
— Як-то не знаєш? Ти глузуєш з мене.
— Аж ніяк. Я знайшла її в кишені пальта, коли йшла з лекцій.
— Чудово!.. І, зрозуміло, ти згодна з цим зверненням…
— Ясна річ!
— Звичайно, ти схвалюєш і сьогоднішній замах?
— Який замах?
— Сьогодні убито німецького офіцера.
— Убито?.. Справедливо покарано, хочеш ти сказати. Я вбачаю в цьому акті гуманність хірурга, який одразу відтинає від тіла нездоровий орган.
— Зразу ж після замаху німці організували облаву. Десятки людей заарештовано.
— Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Розкажи мені, тату, про замах.
Доктор Буч не відповів. Він видобув люльку з кишені старої домашньої куртки, секунду потримав її, наче не знаючи, що з нею робити, потім машинально підніс до рота і затиснув жовтими від тютюну зубами, забувши її запалити. Його погляд задумливо блукав по вітальні, байдуже спиняючись на витончених китайських естампах в позолочених рамках, на вишуканих меблях, на дорогому старовинному килимі. Він нічого не бачив.
Чи розумно він робить, даючи таку волю Марі-Те? «Моя маленька Марі-Те! Чи ж не його обов’язок захищати її від впливу інших і певною мірою од неї самої? Головне, від неї самої, що б там не було і чого б це не коштувало і йому і їй. Моя дитино!»
Думки затуманили йому погляд. Неясні, безформні, вони, ледь народившись, щезали, як марево.
Чорна пластинка незворушливо почала: «Зігфрід, найдорожчий в світі…»
Доктор Буч подивився на дочку, яка зацікавлено поглядала на нього, заінтригована раптовим мовчанням і відсутнім виглядом батька. Вона подумала, що батько хоче щось сказати. Але він мовчав. І обоє сиділи і дивилися одне на одного, Марі-Те чекала, щоб першим заговорив батько; доктор Буч відчував, що мусить сказати щось вирішальне і важливе для долі Марі-Те, але неспроможний був опанувати свої думки і висловити їх. Хіба що…
«Так, звичайно, це страшенно нерозумно, що я не насмілююсь прибрати її до рук. Щасти тобі, Марі-Те, моя маленька. Щасти тобі, ти моя єдина втіха, найдорожча в світі. Моя радість і горе. Щасти тобі, мені страшно за тебе».
В присутності доньки доктор Буч часом відчував себе безпорадним, до смішного незграбним і несміливим.
ebooksa