Франсуа Бурдійя цього разу не відчував удару. Бичачі жили обпекли йому литки. Він упав на коліна. Знову свиснув нагай, різонув по плечах. Він простягся на паркеті, вдихаючи запах свіжого воску, потім спробував підвестися. Його штовхнули ногою в спину. Задихаючись, він знову повалився на підлогу, із зв’язаними за спиною руками.
…Опівночі двері підвалу розчинилися.
— Франсуа Бурдійя!
— Це я.
— Ідіть!
Серце стрепенулося в грудях. Зараз його звільнять! Він одразу ж уявив, як залишає особняк, виходить на безлюдну нічну вулицю. Але одразу ж пригадалися ті самі вулиці і німецькі патрулі, що зненацька зупинили його і повели на допит.
«Ні, це неможливо, звичайно, вони не відпустять його вночі, коли вже настала комендантська година. Чого ж вони хочуть від мене?»
Його привели в натоплену кімнату, де дві години намагалися переконати, що саме він вчинив замах на німецького офіцера.
Там ще раз швидко перевірили документи і після несподіваної заяви, ніби він убив після полудня німецького офіцера, протягом двох годин зосереджено били й питали, питали і знову били.
Його допитували троє. Один — полковник Ганс фон Шульц, який особисто керував допитом і звертався до нього з чарівною ввічливістю. Другий виконував обов’язки секретаря. Це був білявий атлет з ніжним, майже дівочим обличчям і на диво ясними очима, які щасливо сяяли, коли Франсуа вив під ударами, мов звір. Катував його третій, чорнявий і присадкуватий тип, волохатий, мов горила. Його всі називали Ротом. Тип, породжений кошмарним сном. «Людина, що сміється», з двома рваними шрамами від кутків рота аж до вух.
Вони примусили Франсуа роздягнутися до пояса. Щоб, боронь боже, не забруднити вашу куртку і сорочку, пояснив полковник.
Мерзотник! Рот, який весь час стояв позаду, бив його завжди несподівано. Кожного разу, коли він падав, Ганс фон Шульц ввічливо заспокоював:
— Нічого, пане Бурдійя, трохи витримки. Зробіть мені таку приємність і підведіться, прошу вас.
Або ж коли він несамовито кричав під жорстокими і майстерними ударами Рота:
— Ну-у, пане Бурдійя, згляньтесь; коли б ви знали, як неприємно чути ваші зойки. Де ж, у біса, ваша гідність?
Дві години! Нарешті Франсуа Бурдійя не витримав і заволав:
— Але ж це не я! Запевняю вас, я нічого про це не знаю. Повірте мені! Я комівояжер. Я нічого не зробив. Я комівояжер, розумієте!
Перші удари буквально приголомшили його. Йому спочатку невтямки було, як це могло статися. Врешті він заплутався в страшній, нереальній дійсності й утратив будь-яке уявлення про час і про те, де він і що з ним. Було вже два Франсуа Бурдійя: перший відчував удари, виючи від болю, другий спостерігав за ним з жахом, розпачем і недовір"ям. Даремно він намагався з"єднати обох Франсуа Бурдійя в одного, який міг би тверезо мислити і розуміти.
Потім він повівся як підлий боягуз.
— Я завжди був проти тероризму. Я за новий порядок…
ebooksa