«Я її не розумію. Я ніколи не розумів її як слід, мою маленьку дочку, яку Берта залишила на мене; я ще гірше розумію душу дівчини — таємничу, незбагненну і хистку. А чи розуміє вона мене? Певно, що ні.
Ми живемо в одному будинку, в один і той же час, і все ж не разом. Хто з нас двох має перевагу?»
І він подумав про свою дружину, ніжну й вразливу, «наче пелюстка квітки», як він колись її називав; чисту, наче джерельна вода, вишукано манірну, немов старовинні, тонко оздоблені витвори мистецтва. Виняткова жінка. Справжня дружина, хазяйка господи. Освічена, розумна й дотепна. Але принципова. Така була принципова, що просто жах. Протестантка, не дивно. «Твоє небо спокушає мене знайти на ньому вічність, — любив він їй говорити, — але, боронь боже, зустріти там твого пастора». Ох, той пастор! Він отруїв їхнє життя. Совість, тінь моєї дружини, — казав він друзям, — пастор Брантон… Око боже. І око це, хоч було вже в могилі, все ще позирало на Каїна. Ідіот, справжній ідіот! А проте його пику завжди можна було бачити в моєму домі, де він священнодійствував, немов у храмі. Подружнє життя втрьох, аякже. Він змушений був терпіти його присутність.
— Ти… слабохарактерний, тату.
Марі-Те одразу ж пожалкувала, що ці слова вихопились у неї. Особливо зараз. Вийшло якось нетактовно. Вона відчувала, що її образливе зауваження було зовсім недоречне.
— Що ж, вибач! — просто відповів доктор.
Марі-Те похилила голову, їй було незручно. Запало важке мовчання, порушуване тільки мелодією з фіналу «Зігфріда». І раптом доктор Буч вибухнув гнівом:
— Ти зробиш мені послугу, коли негайно заберешся звідси до своєї кімнати, — його голос тремтів, — і чекатимеш там мого слова. Іди!
Він різко підвівся, випроставши худе й сухе, наче виноградна лоза, тіло, і войовничо вказав люлькою на двері вітальні.
Марі-Те не рухалась.
— Ти робитимеш те, що я кажу, присягаюсь богом! — залементував доктор Буч.
Вражена таким несподіваним спалахом гніву («це вже не вперше я так нахабно поводжуся з батьком»), вона мовчки скорилася.
Коли вона підійшла до дверей, доктор Буч стиха покликав:
— Марі-Те…
Вона обернулась.
— Марі-Те, я…
Вона вирішила, що батько хоче вибачитись. Ні, тільки не це! Дівчина кинулась до радіоли. Хапливо зняла пластинку, подряпавши її голкою, і грюкнула за собою дверима.
На кафедральному соборі годинник вибив північ, коли Марі-Те вирішила лягти спати. На вулицях і бульварі Шарко вже було зовсім безлюдно.
Роздягнувшись перед дзеркальною шафою, вона мимохіть замилувалась своїм тілом, несміливо погладжуючи тонкими руками маленькі дівочі груди, округлі стегна, плоский живіт і стрункі ноги. Вона наївно раділа з своєї юності, з своєї краси. Марі-Те притулилася до дзеркала і простерла руки, ніби обіймаючи своє зображення. Від холодної поверхні дзеркала по тілу побігли мурашки. Хвилину вона вдивлялася у великі зелені очі, що, здалося їй, жили своїм, незалежним і напруженим життям. Очі, котрі засудили на муки батальйон Армії спасіння, як казали її друзі з факультету.
Вона ще довго стояла так, ніжно гладячи своє довге каштанове волосся.
ebooksa