Маленька єврейка витягла хустинку з кишені пальта і, схилившись над скривавленим і спухлим тілом, обережно й ніжно витерла кров, що цівкою бігла з рота й носа.
— Вони його вбили!
Маленька єврейка підвела голову.
— Ні, він дихає.
— Це, мабуть, він убив офіцера, — почувся той самий голос.
Худорлявий поволі обернувся, зміряв поглядом того, хто говорив, і, схопивши його зненацька за вилоги канадської куртки, грубо притяг до себе.
— Ну, то й що?
В цих словах звучали виклик і погроза.
Той другий, червонощокий товстун, кучерявий, мов баран, відвів погляд.
— Нічого.
Франсуа Бурдійя поворушився і застогнав. Це було жахливо. Ніби передсмертне хрипіння.
— Не можна його так лишити, напівголого, на холодній підлозі.
Кожен скинув із себе якийсь одяг. Постелили, поклали Франсуа Бурдійя. Хтось вкрив його пальтом. Маленька єврейка сіла біля нього, притулившись спиною до стіни. Час від часу вона схилялась над Франсуа і витирала йому піт, що зрошував чоло.
Коли він заговорив, всі здригнулися. Здавалось, голос линув звідкись здалеку, безбарвний голос неживої істоти. Не голос — подих.
— Вони хотіли, щоб я признався… але ж це не я. Я не вбивав того офіцера.
Де поділася його паризька вимова. В кожному слові бриніла мука.
— Вони били мене дві години… Чому мене? Вони впевнені, що винуватий я… Чому? Вони радили мені признатися, щоб врятувати інших, вас. «Коли ти визнаєш, що вбив нашого офіцера, товаришів твоїх не розстріляють, коли ж будеш опиратися, всіх вас поставлять до стінки…»
Мовчання.
— …мене били нібито для того, щоб врятувати вас, щоб примусити мене визнати себе винним…
Тиша.
ebooksa