Коли він трохи очумався і розплющив очі, оголошення вже щезло. На стіні лишилися тільки сліди густого клею, що вже почав замерзати. Він гарячково почав роздивлятися навкруги, сподіваючись побачити дивака, що серед білого дня наважується здирати німецькі оголошення. Але він нікого не помітив, окрім мирних городян і зграйки хлопчаків, які весело реготали біля каналізаційного люка, звідки піднімався вгору тонкий стовпчик пари. Він підійшов до них, але діти шугнули в різні боки, показавши йому язика.
Тоді він швидко пішов геть від цього місця.
«Мені треба обов"язково чогось поїсти і знайти на ніч якесь житло. Що-небудь зручніше і надійніше за купу соломи. Спробуємо дістатися міської околиці, може, пощастить знайти якусь хижу».
Жежен ледве стримав радісний вигук. Це ж просто чудово. Нема чого й думати. П"ять мільйончиків, хоч це й окупаційні. Зате ж він їх зірве, як квітку.
Він ішов слідом за Сергієм Ворогіним, який прямував у напрямку магазинів Галері де Жод.
«Ну точно, це ж він, той тип, якого розшукують. Росіянин, хай мені очі повилазять! П’ять папірців у жменю, як написано в тому оголошенні. Оце здорово! Оце поталанило!»
У нього від збудження аж губи затремтіли. Коли б зараз він заговорив, то, напевне, заїкався б од хвилювання.
«П"ять папірців мені, цілих п"ять папірців! Та для мене й кілька монет буде щастям».
Жежен побачив, як росіянин зайшов у магазин, і рушив слідом.
Тепер він у нього в руках. Нарешті доля усміхнулася йому. Треба тільки гав не ловити і зараз же подзвонити в гестапо.
Гарячково, наче в лихоманці, він штовхнув двері в «Кафе де Парі» і вскочив у зал, де сиділо кілька відвідувачів. Гарсон, що нудився без діла, одразу ж схопився і обурено поспішив назустріч Жежену.
— Вийдіть, кажу вам, вийдіть звідси зараз же, — пронизливо завищав він. Його нудний рипучий голос, здавалось, виповнив усе приміщення.
— Ти, пришелепуватий, ану катай з дороги, — гримнув Жежен.
І він дав такого ляща отетерілому гарсону, що той простягся між двома столиками.
— Телефон? — крикнув він. — Де телефон, швидко?!
Бармен за стойкою ледь ворухнувся. Двоє відвідувачів у глибині залу з незворушним виглядом спостерігали цю сцену. Якийсь клієнт відірвав погляд від газети й зацікавлено глянув на Жежена.
Жежен відчув приплив натхнення. Пошукавши у внутрішній кишені своєї засмальцьованої куртки, він витяг старе посвідчення і показав здаля бармену. Той не встиг роздивитись, що до чого, як Жежен уже сховав посвідчення і урочисто заявив:
— Німецька поліція!
І через те, що бармен вражено і недовірливо дивився на нього, він конфіденціально і тихо додав, але так, щоб усі чули:
— Спеціальне завдання!
ebooksa