Сергій посміхнувся. Як подумати, то це його перша радісна посмішка за весь час поневірянь…
Кімната, куди його несподівано заховали невідомі друзі, була простора і схожа на мансарду; з похилого даху крізь маленькі віконечка в залізних рамах лилося непевне, сіре світло. Пахло сухим деревом, восковою мастикою, лаком і старим занедбаним приміщенням. В кімнаті панувало безладдя; у світлі згасаючого дня меблі, різні речі, ящики, що лежали скрізь купами, набирали неясних, розпливчатих форм.
В косих променях сірого світла танцювали міріади порошинок, і після кожного руху Сергія Ворогіна знімалися хмари пилу.
Сергій посміхнувся знову і простягся на ліжку, вкритому грубим репсом. Заклавши руки за голову, він вмостився зручніще і заплющив очі.
Однак за хвилину він підвівся на— лікті, скочив з ліжка, обережно ступаючи, наблизився до купи меблів та ящиків і почав там щось розшукувати. Потім весело повернувся на своє місце, несучи два великі джутові мішки, постелив їх і знову задоволено простягся. Тіло його струшував кашель.
Окраєць хліба, шматок ковбаси і наполовину випита пляшка води на нічному столику, застеленому газетою, свідчили, що він уже вгамував голод. Усе це роздобула ота добра маленька жінка в світлій кофті з мініатюрною форменою шапочкою на голові, що робило її дуже схожою на московських офіціанток. їжу вона принесла у великій картонці з-під капелюха.
Розпаковуючи свої вузлики, вона безупинно гомоніла. Жінка дивилася на нього посміхаючись, наче хотіла сказати: «Ах! коли б ви могли мене розуміти, то й самі б розвеселилися», — і він відповів їй вдячною і дружньою посмішкою.
Нарешті вони весело розсміялися вдвох, а двоє чоловіків, що принесли його сюди, мовчки дивилися на них. Потім вони потиснули йому руку, показуючи мімікою й жестами, що, мовляв, не турбуйтесь, чекайте тут, ми все зробимо… Сергій теж пояснив, як міг: я не турбуюсь, я покладаюсь на вас і дякую.
Просто дивно, як можна порозумітися в таких обставинах без слів. Поглядом, жестом, інтонацією… Це було схоже на чудесні хімічні перетворення, коли, з"єднавши дві різні речовини, одержуєш одну, складну і гармонійну.
…Сергій Ворогін простягнув руку, взяв пляшку і ковтнув води.
Він пробував розмовляти з ними німецькою мовою, але безуспішно.
Його все ще мучив кашель. Через півгодини в магазині внизу гомін поступово вщух. І ця тиша ще більше зміцнила в ньому почуття безпеки.
Він поставив пляшку на місце, повернувся на бік, поклав голову на руки і позіхнув.
«Вони, напевне, сховають мене в надійному місці. Розшукають якусь іншу одіж. Тоді я поголю бороду. Можливо, навіть переправлять до селян».
Нараз очі його запалали гнівом, кров закипіла. Шалена жадоба помсти пройняла все його тіло, м"язи напружились, він стиснув кулаки.
«Я хочу битися, за всяку ціну».
Все його єство поривалося в бій, у той бій, коли забуваєш про небезпеку й смерть, бо поряд брати. У той бій, що не лишає місця безнадії і тузі самотності.
Ні, тепер він уже не відчував бажання заритися з головою, сховатися куди-небудь, щоб уникнути незримої і прихованої небезпеки, уникнути страху, породженого самотою. Не було потреби ховатися, бо тепер він не сам. Коли йдуть у бій пліч-о-пліч, знають, де небезпека і звідки може прийти смерть. І тоді не бояться ні першої, ні другої.
Тепер, коли знову з"явилася впевненість, йому стало соромно за те, що іноді він не міг перебороти відчаю.
Він знову випив води.
ebooksa