«Чи не порушив я обов"язок радянського офіцера?»
Він надовго замислився, прагнучи звільнитися від причепливої думки, яка не давала йому спокою. Ні! Він діяв, як і треба було, сміливо. Звичайно, він допустив кілька помилок, хибних кроків.
«Ну, чому, наприклад, не взяти б із собою трохи харчів, коли він залишав товарний вагон? І потім треба було забрати пістолет у того офіцера, ліквідованого в гаражі».
У коморі стало зовсім темно. Меблі, ящики, складені на купу, поступово злилися з нічною темрявою. Лише на столику ледь помітно блищала пляшка з водою.
Десь у місті почав вибивати годинник.
Сергій здригнувся і нашорошив вуха. Безперечно, це той баштовий годинник, якого він не раз чув, охоплений відчаєм, у тій халупі, на протилежному боці міста. Сьогодні мелодійний дзвін видався йому дружнім і фамільярним.
Сімнадцять годин!
Дивно, чому раптом у цю хвилину він ясно пригадав свій політ над тайгою. Сергій ніяк не міг зрозуміти цього.
Наче незабутні кадри з фільму, він знову побачив безмежні, незаймані ліси півночі, що пропливали під крилом, фантастичне мої ромаджєння дерев, зелений килим, по якому бігла тінь літака. Годі був літній день, теплий і сонячний, на які щедрий Далекий Схід. Він пригадував. Він саме працював на будівництві, на березі Падуна. Катерина і він приїхали туди добровольцями. Тоді у них ще не було дитини. Вони були молоді, повні сил та енергії, захоплені сміливими планами, і не втратили ще смаку до пригод. Через річку прокладали нафтопровід, і на будівництві було багато молоді.
У той день Василь Карпович запросив його зробити з ним невелику прогулянку на «АН-2». «Чудова штука», — казав він, гладячи фюзеляж біплана. Міцний був чоловік, працював, як чорт, ніколи не знав лікарів, жадібний до життя.
Коли вони перелітали Падун, приголомшені величним краєвидом, Василь Карпович сказав йому:
— Країна наша, немов ця річка: спокійна, велична, безмежна і нездоланна. Як річка утворюється з мільйонів і мільйонів краплин води, так і наша країна складається з мільйонів людей. Як ті краплини, що зливаються в нестримний потік, так і всі наші люди неухильно йдуть до мети.
І після короткої паузи мовив своїм трохи хрипким голосом:
— Наша країна, Сергію Сергійовичу, це могутній дзвін, і голос його чути далеко, і не лише у нас.
Василь Карпович дуже полюбляв гучні метафори, і весь загорався, коли говорив про свою батьківщину.
Сергій Ворогін подумав, де б зараз міг бути цей чоловік. Чи живий він іще? Востаннє Сергій чув про нього, коли той літав на легкому бомбардувальнику, десь на Центральному фронті.
Несподівано Сергій зрозумів, чому він згадав Василя Карповича. Годинник! Годинник, що відбив на башті п"ять разів.
Знову кашель почав розривати його груди. Б горлі і бронхах хрипіло.
«Нічого собі, добре мені перепало. Я витримав більше, ніж треба. І кінь не потягнув би в таких умовах. Дві ночі просто неба і ще тримаюсь, це ж рекорд».
Тепер, лежачи у відносно теплій кімнаті, він міг спокійно згадувати свої вчорашні нещастя.
ebooksa