На майдані, де тільки добу тому було вчинено бандитську розправу, «мушкетери» ледь стримували розгніваних селян. Та коли Сміливий спитав, чи можуть упізнати затриманих, усі замовкли.
— Наче не ці.
— Ті й одягнені були інакше.
— І навіщо ці розмови: ті, не ті! З боліт прийшли — значить, ті!
— Кати! Душогуби! Бийте їх, люди добрі!
Затримані ошелешено зиркали на всі боки. Потім один із них — високий чубатий хлопець у вилинялій червоноармійській гімнастерці і подертих, зв’язаних вірьовкою чоботях, схвильовано мовив:
— Товариші, ви помиляєтесь. Ми не бандити. Ми партизани.
— З якого загону? — спитав Сміливий.
Хлопець на мить завагався, а тоді сказав:
— Із загону товариша Бородатого.
Люди враз загомоніли, в повітрі замелькали кулаки, палиці.
У хаті, куди привели невідомих і де їм розв’язали руки, сидів Дробот.
— Хто такі? Звідки? — спитав він.
— А ти сам хто? Чому я повинен відповідати? — розізлився чубатий.
— Я член підпільного обкому партії і командир рейдового загону, — спокійно відповів Дробот.
Чубатий недовірливо глянув на нього, зате його супутник, немолодий, короткозорий чоловік, раптом охнув і кинувся до Дробота:
— Товаришу Дробот! Ви? Я вас спершу не впізнав. А ви мене впізнаєте? Строковський із міськвно. Пам’ятаєте? — схвильований, він повернувся до чубатого — Це наш секретар міськкому.
Чубатий звичним рухом військового осмикав і розправив гімнастерку, ступив крок уперед, навіть спробував клацнути каблуками чобіт, що геть розлізлися.
— Старший сержант Червоної Армії Іван Кравчук, нині боєць партизанського загону «Месник», — чітко відрапортував він. — За рішенням партійного бюро, я і боєць Строковський маємо встановити зв’язок із найближчим партизанським загоном.
— Яким саме? — спитав Лежнєв.
ebooksa