— Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.
— Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, — сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. — Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.
— Так твердить Анісімова, — зауважила Наталя.
— Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, — заперечив Романенко, — Пєтухову возили на такій самій «Волге».
— Даю довідку, — сказав Кравчук. — У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.
— А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? — запропонував Винник. — З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.
— Треба подумати, — сказав Лежнєв.
На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.
— Темнить щось Лежнєв, — сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. — І чекісти наші темнять, відмовчуються.
Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.
Та думки думками, а робота — роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків — очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.
До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка — слюсаря ремзаводу Вернигору — він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.
Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку — тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…
Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття — сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж місці.
Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку — «СКВ» — індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу — мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.
Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua
— Спокійно, спокійно, — озвався інший, хриплуватий голос. — Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.
Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:
— Не можу відчинити. Спробуйте ви.
— Спокійно, спокійно, — повторив хриплуватий. — Побережи нерви — тобі машину вести… От і відчинилися.
ebooksa