— Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!
— Звідки вам відомо, де і як їх мучили?
— Вони розповідали.
— Припустімо, — важко зітхнув Лежнєв. — А що було на роз’їзді?
— Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.
— Люди Вукаловича? — швидко спитав Лежнєв.
— Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.
— Вукалович був тоді з ними?
— Авжеж.
— Німці відбивалися?
— Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.
— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.
— Що ви робили в загоні?
— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.
— Багато роботи?
— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.
— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.
— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.
— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.
— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.