— Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? — спитав Лежнєв.
— Я народилась у Відні.
— А кажете, що росіянка, — посміхнувся Лежнєв. — Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато — багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.
Жінка не відповіла.
— Розстріляйте, — враз якось охрипнувши, сказала вона. — Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!
Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.
— Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, — сказав Сміливий, — за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні — врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.
— То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? — сердито спитав Лежнєв.
— Ви мене за соцзаконність не агітуйте, — образився Сміливий. — Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.
— Ні, це не по-людськи! — заперечив Лежнєв. — Ви от хлопчину — сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен — побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили — не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…
Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.
Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею — тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:
— Він хвора людина — часто задихається. У нього, мабуть, астма.
— Він же катував вас! — не витримавши, закричав Лежнєв. — За волосся підвішував!
— Певна річ, він жорстокий, — відповіла Кіра. — Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.
— Ніяк не збагну, — гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, — як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.
— Не смійтеся. В бою — то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.
— Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? — спитав Лежнєв.
— Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.
— Ви знали цих дівчат?
ebooksa