— А вам не спадало на думку, Костянтине Михайловичу, що вона любила вас? Чи ви саме це і вважаєте дурницею?
— За останній рік я разів двадцять освідчувався їй, — схопився з місця Савицький. — Хай вона сама скаже!
— Мабуть, уся справа в тому, що це було останній рік, — похитала головою Ірина Дмитрівна.
Савицький закусив губу.
— Ваша правда, — нарешті озвався. — Я повинен був зробити це значно раніше. Але як мені бути тепер?
— А про це спитайте Наталю, — сказала Ірина Дмитрівна і підвелася з-за столу. — Мені справді треба йти. До побачення, Костянтине Михайловичу.
Тільки-но мати вийшла, Наталя впала на диван і заридала. Савицький сидів за столом, курив сигарету за сигаретою. Виплакавшись, Наталя підвелася, витерла сльози, спідлоба глянула на Савицького.
— Ну, освідчись мені в двадцять перший раз. Я подумаю, може, дам згоду.
— Я прошу тебе стати моєю дружиною, — тихо мовив Савицький. — Певна річ, я старший за тебе…
— Гаразд, — перебила його Наталя, — це я чула вже більше ніж двадцять один раз. Відчини вікно: накадив, наче в корчмі.
О дев’ятій вечора подзвонив Володя Кравчук.
— Наталко, я став уже склеротиком; забув тобі сказати, що сьогодні знаменна дата — моєму Альошці минув рік. Гайда до мене. Ніяких подарунків. Ще малий подарунки приймати. Давай приїжджай. Тільки не переодягайся і зачіску не роби, бо це до ночі буде. Збираються всі свої: Саша Воронцов, Гриць, Марик, Аллочка, Ігор Семенович. Тільки Савицького ніде не знайду.
— Він у мене, — сказала Наталя, розуміючи, що Володя неспроста згадав про Савицького.
— От і добре, — мовив Кравчук. — Бери його і їдьте до мене.
— Ну, що, поїдемо, жених? — спитала Наталя.
— Як хочеш.
— Ти ба, який у мене буде поступливий чоловік, — посміхнулася Наталя і пішла переодягатися.
— Виклич таксі, — гукнула вона, — бо до Володі двома трамваями треба добиратися.
— Моя машина внизу, — сказав Савицький.
— А-а…
ebooksa