— Дякую, — підвівся Савицький. — Я обідав… Прошу, не йдіть, Ірино Дмитрівно. Я хочу побалакати з вами.
— Костянтине Михайловичу, мама тільки із ввічливості каже, ніби любить судову медицину, — відчуваючи, що Савицький прийшов неспроста, поквапилася перебити його Наталя. — Насправді ж вона боїться навіть розкрити підручник Авдєєва — її лякають ілюстрації. Отже, краще її тримати подалі од наших справ.
— Я дотримуюсь іншої думки, — з якоюсь відчайдушною рішучістю сказав Савицький, — і вважаю, що Ірина Дмитрівна повинна знати про всі наші справи.
Останню фразу він сказав таким тоном, що Наталю наче приском обсипали.
— Я знаю, — після деякої паузи тихо мовила Ірина Дмитрівна.
— Мамо! — вигукнула Наталя. — Костю, перестань!
— Ірино Дмитрівно, — не дивлячись на Наталю, вів далі Савицький. — Можете думати про мене все, що завгодно. Скажу одне — я люблю Наталю. Я дуже завинив перед нею і перед вами. Але порадьте, що робити.
— Ти не на суді, — вибухнула Наталя, — і тебе ніхто не просив виступати.
— Наталю, помовч, — строго сказала Ірина Дмитрівна.
— Я взагалі можу вийти, — обурилась Наталя. — Тут розмовляють не зі мною, а про мене.
Вона кинулася до дверей, але Ірина Дмитрівна зупинила її.
— Сядь.
Наталя розгублено подивилася на матір. Вона ще ніколи не розмовляла з нею таким тоном — жорстким і владним. І, несамохіть підкоряючись їй, сіла.
Ірина Дмитрівна теж сіла.
— Слухаю вас, Костянтине Михайловичу…
— Ірино Дмитрівно, — як і раніше не дивлячись на Наталю, сказав Савицький, — я так більше не можу. Я люблю Наталю і гадаю, що і їй не байдужий.
— Це добре, що ви так гадаєте, — всміхнулася Ірина Дмитрівна. — Інакше поведінку моєї доньки можна було б охарактеризувати не вельми приємними словами.
— Мамо, як ти можеш! — простогнала Наталя.
— Я давно хотіла спитати тебе про те саме, — не обертаючись до неї, мовила Ірина Дмитрівна. — Але зараз я розмовляю не з тобою.
— Ірино Дмитрівно, — Савицький був блідий. — П’ять років тому ми з вашою дочкою зробили велику дурницю.
ebooksa