— Наталю Сергіївно, зачекайте. Мені важко за вами бігти.
Вона озирнулась і побачила Бадюка. Він підійшов, помітно накульгуючи. Наталі стало ніяково — змусила бігти за собою літню людину, інваліда.
— Буває, — співчутливо мовив Бадюк. — Тепер модно говорити про несумісність характерів. Але, по-моєму, це дурниці. Просто ми іноді не вміємо вислухати, зрозуміти одне одного: помилково тлумачимо деякі фрази; за окремими словами не бачимо суті… — Він зробив вичікувальну паузу, та оскільки Наталя мовчала, сказав — Якщо не заперечуєте, я проведу вас. Правда, ходак із мене поганенький, та, може, спіймаємо таксі.
— Не турбуйтесь, Ігоре Семеновичу. Я сама доберусь.
Вона хотіла побути одна, зібратися з думками.
— Хоч проганяйте, хоч ні, але я не можу піти, лишивши вас уночі на вулиці, — відказав Бадюк. — Розумію, вам не до мене. Але до таксі я все-таки вас проведу.
— Вибачте, — сказала Наталя, — Я не хотіла вас образити. Так вийшло. У мене не стільки поганий характер, як поганий настрій.
— Я це помітив ще на початку вечора, — кивнув Бадюк.
Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:
— Ви давно знаєте Савицького?
— Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.
Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.
На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.
— Спасибі. Не курю, — відмовився він. — Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.
Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…
Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.
Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю — незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.
В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.
— Скільки можна розмовляти! — нарешті сказав він.
— Подзвони в бюро ремонту, — порадив Романенко. — Може, телефон зіпсований.
ebooksa