— Не хитруйте, Наталю Сергіївно. Я не такий бовдур, як ви думаєте. Та й тут, у прокуратурі області, теж не дурні сидять. Ваш демарш із звільненням нікого не завів в оману. Хоча це був тонкий хід: спершу накляузничати у високу інстанцію, а потім подати заяву про звільнення.
Наталя витріщила очі.
— Я нікому не кляузничала.
— Перестаньте! Слідчі в особливо важливих справах з доброго дива не приїздять.
— Який слідчий в особливо важливих справах? — ще більше здивувалася Наталя.
— Наче ви не знаєте! — усміхнувся Дубовий. — Він був такий люб’язний з вами на оперативній нараді, що якби я знав тоді, хто він, то, мабуть, проковтнув би язика під час свого виступу.
Наталя згадала літнього чоловіка а інтелігентним приємним обличчям, — вона подумала, що то журналіст.
— А Романенко теж добрий, — вів далі Дубовий. — Мовляв, моя хата скраю, це Жовтнева райпрокуратура кашу заварила.
— Слово честі, Герасиме Антоновичу, я нікому не скаржилася, — сказала Наталя, починаючи здогадуватися, що приїзд слідчого в особливо важливих справах якимось чином пов’язаний із пожежею на Залісній вулиці.
— Ет, — махнув рукою Дубовий, — хотів з ванн по щирості, а ви… Ну що ж, ідіть скажіть йому, що прокурор району заважав вам; вилучив із справи документи, підганяючи матеріали під свою версію; і що взагалі я або дурний як пень, або окозамилювач.
— Як вам не соромно, Герасиме Антоновичу! — спалахнула Наталя.
Розмовляти з Супрун було нелегко. Вона навіть не дивилася на Лежнєва. Відповідала скупо, знехотя. Від учорашньої задерикуватості не лишилося й сліду. Здавалося, щось перекипіло в ній. «Ненадовго, одначе, її вистачило, — подумав Лежнєв. — Дістала на оперативній нараді прочухана і вже розкисла. Заяву подала…»
— Що ж, Наталю Сергіївно, — ніби підсумовуючи розмову, сказав Лежнєв, — вважатимемо, що я даремно приїхав, і що це нещасливий випадок.
Наталя промовчала.
Лежнєв одчинив вікно, закурив.
— Скажіть-но, — спитав він, повертаючись до письмового столу, — у справі підшито всі документи, які ви зібрали?
Він поклав руку на жовту картонну папку.
— Тут є і матеріали, які зібрав Дубовий, — ухилилась од відповіді Наталя і підвела очі. Та це був не той погляд, який Лежнєв бачив учора. Ні виклику, ні насмішки — якась байдужість, навіть порожнеча.
— Я маю на увазі матеріали, котрі ви зібрали до того, як Дубовий сам узявся до цієї справи, — наполягав Лежнєв. — Ваші матеріали усі тут? Подивіться.
Наталя неохоче взяла папку, мовчки погортала папери.