— Лікарі називають це тромбофлебітом, — невесело всміхнувся Бадюк. — Тільки який там у бісового батька тромбофлебіт, коли у нього у правій легені сиділа куля, а ліву вирізали ще в сорок п"ятому.
— Так, він був двожильний, — сказав Лежнєв.
— Ви знали Григорія Сидоровича? — здивувався Бадюк.
— Зустрічалися, — кивнув Лежнєв ї собі спитав: — Він був вашим другом?
— Та як сказати… Друзями в повному розумінні цього слова ми не були, але часто зустрічались і, можу запевнити, розуміли один одного. Особливо в останні роки його життя, коли він, уже прикутий до ліжка, задумав написати книгу про сосновсько-русанівське підпілля. Я допомагав йому чим міг.
— Літературний запис? — спитав Лежнєв.
— Ні, — відповів Бадюк, — Григорій Сидорович не гірше за мене володів пером. Я тільки зібрав деякі матеріали приватного характеру. Дробот хотів вирішити одночасно два завдання. Перше — написати про людей підпілля. Не просто дати розширену службово-політичну характеристику своїм соратникам, а ніби показати їх ізсередини. Для цього треба було зібрати спогади живих, розшукати листи і щоденники загиблих. З другого боку, він хотів прояснити деякі неясні досі, можна сказати, навіть загадкові події, що сталися тут весною і влітку сорок третього року.
— Він закінчив книгу? — спитав Лежнєв.
— Власне, книгу він і не починав писати. Були тільки заголовки, систематизований матеріал та окремі начерки. Григорій Сидорович дуже обережно ставився до фактів.
— Шкода, що він не написав книгу, — сказав Лежнєв.
— Перед смертю він передав мені деякі матеріали, взявши з мене слово довести книгу до пуття. Але, знаєте, як воно буває: то одне, то друге — все ніяк руки не доходять. Та й сміливість потрібна неабияка. Я ж не письменник — газетяр. І те, чого хотів Дробот, у мене не виходить. Більше збиваюся на описи подій. А події в сорок третьому у нас були такі, що можна писати документальний детектив, розкриваючи таємниці і викриваючи злочинців.
— Кого ж це у вас тут треба викривати? — всміхнувся Лежнєв.
— Чи треба? — перепитав Бадюк і в задумі похитав головою. — Навряд чи варто сьогодні бабратись у чиїйсь старій брудній білизні. Не подумайте, що я надто гидливий. Та чи варто через двадцять п"ять років розповідати молоді, яка знає війну тільки з книжок та кінофільмів, що ось, мовляв, твій покійний батько був негідник, а твоя сива мати колись жирувала з окупантами.
— Так, — погодився Лежнєв, — про такі речі навряд чи треба розповідати. Навряд чи треба, — повторив він, дивлячись на рівне полум"я Вічного вогню, — якщо тільки ці речі лишились у сорок третьому…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Туман розтанув, повітря потроху почало випрозорюватись, і крізь верховіття дерев бризнули сріблясті промені сонця.
— Швидше! — квапив Оскар, сторожко прислухаючись до валування собак.
Всіх затримував Лежнєв, який обшукував убитого Кранца. Олійник, Терьохін і Манукайтіс тримали автомати і гранати напоготові.
— Вас не поранено? — скориставшись із передишки, спитав Оскара Петро Олійник. Після того, що сталося, він почував себе ніяково перед Оскаром і намагався якось загладити колишню упередженість.
— Ні, — відповів Оскар, натягуючи закривавлений шолом. — Це я носа об дерево розбив.
ebooksa