— Ви ручаєтеся, що німці не замурували ці шахти? — недовірливо примружився Лежнєв.
— За дві з них ручаюся. Про ці шахти мало хто знав і до війни, знайти їх не так просто.
— Звідки ви це знаєте?
Оскар відповів не одразу. Він поправив свою розпороту холошу, обережно ступив пораненою ногою, пробуючи, чи зможе йти, і тільки після цього мовив:
— Я народився в тому будинку.
Якусь мить усі мовчали, а потім Петро не витримав:
— Сподіваюся, колишній барон Рененкампф не ваш тато?
— Він не мій батько, — серйозно відповів Оскар.
Пройшовши ще метрів двісті, вони вибралися з яру і почали продиратися крізь зарості. Оскар, спираючись на палицю, йшов попереду, але вже без ранця і автомата, яких мало не силоміць забрав у нього Терьохін. Лежнєв невідступно прямував за Оскаром, готовий будь-якої миті підтримати пораненого провідника. Правда, він кріпився, та Лежнєв бачив — Оскар втрачав останні сили. Двічі група зупинялась, і Лежнєв міняв набряклу кров"ю пов"язку.
Нарешті чагарник почав рідіти, і група вийшла на невелику галявину.
— Дивіться! — приглушено вигукнув Манукайтіс.
Ліворуч біля могутнього старого дуба щось біліло. Звівши автомат, Лежнєв ступив туди, але одразу ж зупинився. Поруч із дубом стояв кістяк людини, прив"язаний до невисокого, вбитого в землю стовпа. На грудях, точніше на тому місці, що колись було людськими грудьми, висіла акуратно вирізана дощечка з таким же акуратним написом, який ще не встиг поблякнути:
«Я був більшовицьким бандитом».
По білих, наче полірованих, кістках повзали великі темно-коричневі мурахи.
— Руді мурахи… — глухо сказав Терьохін. — Вони його на мурашнику поставили. Ці мурахи за тиждень з"їдають кабана.
— Треба зняти, поховати, — кинувся Ян Манукайтіс.
— Назад! — зупинив його Лежнєв. — Близько не підходити.
Ян позадкував.
— Гадаєте, його заміновано?
— Заміновано чи ні, тільки не можна нам слід за собою лишати, — пояснив Манукайтісу Терьохін. — Бачиш, он лежить гілка. Свіжий надлом. Учора хтось тут ходив, а може й сьогодні вранці.
ebooksa