Кулінич прийняв Лежнєва не одразу — хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему — металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.
З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.
— Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, — сказав черговий.
Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, — таки вшанував приїжджого, — іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…
— Пробачте, товаришу Лежнєв…
Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…
— Вчора я розмовляв з генералом Олійником, — показуючи Лежнєву на м"яке крісло, вів далі Кулінич. — Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.
… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу — допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»
— Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, — розповідав тим часом Кулінич. — Але по нашій лінії там нічого не було.
— Так уже й не було, — всміхнувся Лежнєв. — Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.
Кулінич спершу насупився — тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.
— Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.
— Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?
— Генерал сказав, що вона пов"язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.
— А ти став дипломатом, Сміливий, — зненацька розізлився Лежнєв. — У свого генерала навчився?
Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:
— Василь?!. Товаришу Василь!!
Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п"ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.
— Пам"ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.
— А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу — без втрат обійшлось.