Лежнєв, пересиливши себе, глянув у чорні провалля очниць страченого і неголосно мовив:
— Пробач, товаришу, що не можемо поховати, віддати шану. Ми розквитаємося за тебе.
З галявини в ліс в"юнилася стежка, але група звернула праворуч. Йшли мовчки, обережно і кожен думав про страхітливе видовище, яке лишилося позаду…
Оскар, котрий брів попереду, зупинився і почав повільно осідати. Лежнєв кинувся до нього, підхопив під руки. Підбіг і Петро.
— Нічого, — сказав Оскар, морщачись од болю. — Зараз мине. Щось голова наморочиться.
Права холоша його штанів була мокра від крові.
— Треба міцніше затягнути джгут, — порадив Петро. — За дві години щось придумаємо.
Лежнєв кивнув, хоча розумів, що за дві години — найбільший термін, на який можна накладати джгут — вони навряд чи зможуть грунтовно допомогти пораненому.
Наклавши Оскарові на ногу джгут, Петро віддав Лежнєву свій ранець і схопив в оберемок Оскара, хоч той намагався протестувати, поніс.
— Тут уже недалеко, — немовби вибачаючись за ті клопоти, яких він завдав групі, сказав Оскар. — Он від тієї поваленої сосни треба взяти праворуч, а там буде підйом до шосе.
Підйом був досить крутий і довгий. Оскара почережно несли Олійник, Терьохін і Лежнєв. Та ось за деревами, десь зовсім близько, загурчала машина. Група зупинилася, залягла.
Коли машина проїхала, Оскар пояснив, що неподалік має бути водостік, і через нього можна перебратися на той бік дороги.
Від самого початку ця витівка з офіцерським санаторієм не подобалася Лежнєву, та іншого виходу не було: вони не так далеко відійшли од місця сутички, щоб вважати себе в безпеці.
Терьохін швидко знайшов водостік, і вони один за одним пролізли через бетонну трубу, до половини замулену липкою смердючою грязюкою. По той бік шосе ліс був зовсім ріденький, і група залягла у невисокому придорожньому чагарнику. Впали сутінки, але за деревами, метрів за сто п’ятдесят од того місця, де вони лежали, було добре видно високу брудно-сіру огорожу Мисливського замку.
Оскар зовсім ослаб. Він утратив багато крові, часом непритомнів. Напружуючи останні сили, пояснив, де і як шукати вихід вентиляційних шахт. На розшуки пішли Терьохін та Олійник.
Минуло сорок важких, тривожних хвилин, а хлопці не поверталися. По шосе до замку проїхали три автомашини: легкова і два автобуси; потім проскочив мотоцикліст. Смеркло. Лежнєв уважно прислухався до всього. Час од часу від замку чути було невиразні голоси, скрипіння гальм машин, що в"їжджали на територію садиби, приглушена музика. Це не були звуки тривоги, і все-таки Лежнєв нервував. Нарешті почулося пугукання сови, і Лежнєв з полегкістю зітхнув.
Петро і Терьохін вигулькнули наче з-під землі.
— Порядок, — прошепотів Петро. — Не підвал, а чудо.
— Ви лазили туди? — так само пошепки спитав Лежнєв.
— Авжеж! Щоб потім претензій не було, — хмикнув Петро.
ebooksa