— Шахта ця не на белебні?
— Насилу знайшли, — сказав Терьохін. — Там сила-силенна каміння.
Горловина вентиляційної шахти була серед нагромадження великих, укритих мохом валунів. Лежнєв насилу протиснувся у вузький отвір. Добре, що ствол був похилий, і Лежнєв не впав, а з"їхав униз. Оскара спустили на ременях. Петро лишився нагорі — обробляв слід групи спеціальним порошком, щоб собаки не взяли.
Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п"ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут — дві години вже минуло, — ще раз промив і перев"язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.
Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:
— На шосе з"явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.
— Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, — відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.
— Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.
— А як бути з Оскаром?
— Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.
— За тиждень, — невесело всміхнувся Лежнєв. — Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.
Петро промовчав.
Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по— німецьки. Оскар марив.
Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли — вони нічого не чули.
Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.
— Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.
— Дарма, набирай, — озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. — І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.
— Руки! — засміялася молода. — Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.
— Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.
Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала: