— Обстановка була складна, — погодився Лежнєв, — поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?
— Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?
— Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.
— Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, — хитрувато примружився Кулінич. — Інша річ — слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.
— Щось ти не дуже тремтиш.
— А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!
— Ох і навчився ж брехати!
— Правду кажу.
— Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?
— То ж була абверівська кличка Савицького — Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.
— Він застрелився тут, у місті, на явочній квартирі. Ні я, ні хто інший при цьому не були.
— Так, даремно ми тоді повірили йому, — зітхнув Кулінич. — Пам’ятаю, як ти, я і він пішли до міста, але мені довелося повернутись, і ви зосталися вдвох. Не хотів я залишати вас — якесь передчуття було. Признатися, навіть думав — продасть він тебе. Та, певно, в нього було ще трохи совісті — не посмів. А на більше його не вистачило — пустив собі кулю в лоб.
— Не пам’ятаєш, чого ми тоді вирішили, що абверівський агент «Привид», який виказав у грудні сорок другого року підпільний міськком, і Бородатий-Савицький — та сама особа?
— Як же! Він перед смертю записку написав. Коли ми на Великому острові загнали його в тупик, він визнав свої помилки, але зв’язок з гітлерівцями заперечував. Тільки в записці признався вже в усьому.
— Передсмертну записку Бородатого я пам’ятаю, — кивнув Лежнєв. — І все-таки ти не відповів на моє запитання, Сергію Захаровичу: ти чув після того кличку «Привид»?..
— Особисто я і мої співробітники такої клички не чули. Але вона промелькнула нещодавно в іншому місці. — Він підійшов до сейфа, відчинив дверцята, дістав якийсь папір. — Усе читати я не буду, а оце тебе може зацікавити: «За повідомленням органів безпеки Німецької Демократичної Республіки 27 червня цього року під час спроби нелегально перейти на територію ФРН було вбито Ганса Енкеля. У вбитого знайдено два листи, один зашифровано за системою «Альткеніг», тобто кодом, яким користувалася західнонімецька розвідувальна служба для зв’язку із своєю східноєвропейською агентурою в 1949–1950 роках. Дешифрований текст листа такий: «АС-6. Особисто Другому. Матеріали вилучено, опис додається. Помічник наполягає на гарантії. Пропоную резервний варіант. Згоду повідомте по давньому каналу. Привид».
Другий лист, очевидно, містить шифрований опис вилучених матеріалів і являє собою чотири колонки двозначних та однозначних цифр, цілих і дробів. Дешифровці не піддається. Під час обшуку на квартирі Енкеля знайдено використаний квиток на рейсовий літак Одеса — Рига…
«Як установлено, — наслідуючи Кулінича, підхопив Лежнєв, — Енкель, плаваючи буфетником на торговому судні НДР, приписаному в Ростоці, неодноразово бував у балтійських портах Радянського Союзу. Останній раз він прибув у Ригу на борту вантажного пароплава «Фройндшафт» 16 червня цього року; повернувся в Росток на тому ж судні 24 червня…»
— Ну й хитрюга ж ти, Василю Тимофійовичу, — похитав головою Кулінич. — Знаєш, а запитуєш.
— Мене цікавить твоя думка.
ebooksa